— Милостива пані! — вигукнув я обурено.
— Так, саме так Ви маєте називати мене в майбутньому, — відповіла Ванда, підіймаючи з невимовною зневагою голову _ залагодьте за двадцять чотири години свої справи. Післязавтра я від’їжджаю до Італії і Ви супроводжуватимете мене як мій слуга.
— Вандо!
— Я забороняю Вам будь-яке панібратство, — промовила вона, різко карбуючи кожне слово, — а також забороняю заходити до мене без мого виклику чи дзвінка, і починати розмову зі мною, якщо я до Вас не звернуся. Відтепер Ви вже називаєтеся не Северин, а Ґреґор.
Мене аж трясло від гніву, але — я не можу, на жаль, це заперечити — також від насолоди і від млосного збудження.
— Але ж Ви знаєте мої обставини, милостива пані, — почав я збентежено, — я ж залежу від свого батька і сумніваюся, що таку велику суму, яку мені треба для цієї подорожі, він мені…
— Це означає, що ти взагалі не маєш грошей, Ґреґоре, — задоволено зауважила Ванда, — це й добре, тоді ти повністю залежний від мене і ти направду мій раб.
— Ви не подумали про те, — спробував заперечити я, — що для мене, як для людини чести, неможливо…
— Я добре подумала, — заперечила вона майже наказовим тоном, — що Ви як людина чести передовсім маєте дотримати своєї присяги, свого слова йти за мною, як раб, куди б я не наказала, і коритися мені у всьому, щоб я не наказала. А тепер іди, Ґреґоре!
Я повернувся до дверей.
— Ще ні, ти ще можеш поцілувати мені руку, — і вона простягнула мені руку для поцілунку з якоюсь гордовитою недбалістю, а я — дилетант, осел, мерзенний раб — рвучко і ніжно торкнувся її своїми вустами, сухими від запалу та збудження.
Ще один милостивий кивок головою і мене відпустили.
Увечері я довго світив світло і палив вогонь у великій зеленій печі, бо мені треба було ще дещо владнати з листами та паперами, а осінь, як це у нас звичайно буває, раптом прийшла на повну силу.
Несподівано Ванда руків’ям батога постукала у моє вікно.
Я відчинив і побачив, що вона стоїть назовні у своїй обшитій горностаєм блюзці і високій козацькій шапочці з горностая на зразок тієї, що любила носити Катерина II.
— Ти готовий, Ґреґоре? — запитала вона похмуро.
— Ще ні, господине, — відповів я.
— Це слово мені подобається, — сказала вона, — ти завжди можеш називати мене господинею, чуєш? Завтра зранку о дев’ятій ми від’їжджаємо. До повітового містечка ти мій супутник, мій друг, але від тієї хвилини, коли ми сядемо у вагон, ти мій раб, мій слуга. А тепер зачини вікно і відчини двері.
Після того, як я це зробив, Ванла зайшла досередини і запитала, насмішкувато насупивши брови: “Ну, як я тобі подобаюся?”
— Ти…
— Хто це тобі дозволив? — вона вдарила мене батогом.
— Ви незвичайно прекрасні, господине.
Ванда засміялася і всілася на моє крісло. “Стань отут на коліна — отут, біля мого крісла”.
Я скорився.
— Поцілуй мені руку.
Я вхопив її маленьку холодну руку і поцілував.
— І вуста…
Охоплений пристрастю, я обняв прекрасну жорстоку жінку і вкрив її обличчя, вуста і груди палкими поцілунками, і вона аж до півночі відповідала мені на них так само запально із заплющеними, як уві сні, повіками.
Рівно о дев’ятій годині, як вона й наказала, все було готове до від’їзду, і ми покинули у зручній бричці маленький карпатський курорт, де зав’язалася найцікавіша драма мого життя, про розв’язку якої тоді либонь чи хтось мав поняття.
Наразі все йшло добре. Я сидів поруч із Вандою, і вона, як із добрим приятелем, так премило і так дотепно розмовляла зі мною про Італію, про новий роман Піземського і про музику Ваґнера. В дорозі вона була вбрана, немов якась амазонка, в одяг з чорного сукна і в коротку блюзку з тієї ж тканини, обшиту темним хутром. Вони щільно облягали її стрункі форми й чудово підкреслювали їх. Зверху вона мала темну подорожню хутряну шубу. Її волосся, зав’язане в античний вузол, було зібране під маленькою темною шапочкою, з якої спадала пов’язана довкола неї чорна вуаль. Ванда була в дуже доброму гуморі, вкладала мені в рот цукерки, зачісувала мене, розв’язувала мою краватку і зв’язувала її у маленький чарівний вузол, покривала своїм хутром мої коліна, щоби потім потайки потиснути мої пальці, і коли наш єврей-кучер почав куняти, вона навіть поцілувала мене. Її вуста мали отой свіжий, морозний запах молодої троянди, яка восени самотньо розквітає серед облетілих кушів і жовтого листя, й суцвіття якої перший іній накрив маленькими крижаними діамантами.