Ось і повітове містечко. Ми висідаємо перед двірцем. Ванда, чарівно усміхаючись, скинула мені на руки своє хутро і пішла залагодити справу з квитками.
Повернувшись, вона цілком змінилася.
— Ось твій квиток, Ґрегоре, — сказала вона таким тоном, яким зверхні дами розмовляють зі своїми лакеями.
— Квиток третього класу, — відповів я з комічним жахом.
— Звичайно, — вела вона далі, — але тепер уважай, ти сядеш лише тоді, коли я буду в купе і ти мені більше не будеш потрібний. На кожній станції ти мусиш квапитися до мого вагону і питати, чи не буде якихось наказів. Пам’ятай про це. А тепер подай мені шубу.
Я покірливо, ніби раб, допоміг їй вбрати шубу і пішов за нею, коли вона шукала порожнє купе першого класу. Спираючись на моє плече, Ванда увійшла до купе, сіла і наказала мені закутати її ноги у ведмежу шкуру і підкласти грілку.
Потім вона кивнула мені й відпустила. Я повільно пішов до вагона третього класу, в якому тютюновий чад висів, як туман у чистилищі Ахерона. Я мав ще вільний час, щоб подумати про загадки людського буття і передовсім про найбільшу із цих загадок — жінку.
Як тільки потяг стає, я вискакую, біжу до її вагона і чекаю із здійнятою шапкою на її розпорядження. Раз вона хоче кави, раз склянку води, ще раз легку вечерю, а потім мидницю з теплою водою, щоби помити руки — і так увесь час. Двом кавалерам, які підсіли в її купе, вона дозволяє залицятися. Я вмираю від ревнощів і мушу стрімголов бігти, щоби швидко принести їй замовлене і не спізнитися на потяг. Ось так і ніч надходить. Я не можу проковтнути й шматка, не можу заснути, і разом із польськими селянами, євреями-гендлярами і простими вояками вдихаю просмерджене цибулею повітря. А вона лежить, коли я заходжу до її купе, у своєму приємному хутрі, простягуючись на подушках, вкрита ведмежою шкурою, — східна деспотиця. А панове сидять біля стіни, як індійські божки, і навіть не наважуються дихнути.
У Відні вона зупинилася на один день, щоби зробити закупи, і насамперед, щоби придбати кілька блискучих туалетів; вона продовжує мене трактувати, як свого слугу. Я йду за нею, віддалившись із поваги кроків на десять, а вона передає мені пакунок, навіть не даруючи мені жодного дружнього погляду, і зрештою навантажує мене, як осла, так, що я ледве дихаю.
Перед від’їздом вона відбирає всі мої убрання, щоб подарувати їх кельнерові готелю, і наказує мені одягнути її ліврею, костюм з її фарбами — світло-блакитний із червоною вилогою та чотирикутну червону шапку, прикрашену павичевими пір’їнами. Це мені пасує зовсім непогано.
На срібних ґудзиках — її герб. У мене таке відчуття, ніби мене продали, або ніби я відписав свою душу дияволові.
Мій прекрасний диявол везе мене з Відня до Флоренції, і товариство мені тепер складають не мазури у своєму полотняному одязі і не євреї із густо змащеним смальцем волоссям, а кучеряві contadini[*], блискучий сержант першого італійського корпусу гренадирів та бідний німецький художник. Тютюновий дим більше не пахне цибулею, а салямі та сиром.
Знову ніч. Я лежу на дерев’яному ложі як на тортурах, руки й ноги мої, мов переломані. Утім, ця історія все-таки поетична, довкола виблискують зірки, у сержанта обличчя, як в Аполлона Бельведерського, а німець-художник співає чудову німецьку пісню:
І я думаю про прекрасну жінку, яка по-королівському спокійно спить у своєму м’якому хутрі.
Флоренція! Штовханина, гармидер, надокучливі факкіні[*] та фіакри. Ванда вибирає карету і відмовляє вантажникам.
— Нащо ж мені слуга, — каже вона. — Ґрегоре — ось квитанція, принеси-но речі.
Вона закутується у хутро і спокійно сидить у кареті, поки я одну за одною перетягую її важкі валізи. Під вагою останньої я на якусь хвилину знесилено зупиняюся, і приязний карабінер з інтелігентним обличчям допомагає мені. Вона сміється.
— Ця валіза мала би бути важкою, — каже вона, — бо в ній всі мої хутра.
Я здіймаюся на козли і витираю з чола прозорі краплини. Вона називає готель, і візник поганяє свого коня. За кілька хвилин ми зупиняємося перед яскраво освітленим входом.
— Чи є тут вільні кімнати? — запитує вона у портьє.