— Так, мадам.
— Дві для мене, і одну для мого слуги, всі з печами.
— Дві елегантні кімнати, мадам, обидві з каміном, до Ваших послуг, — відповів гарсон, кваплячись їй назустріч, і одна без опалення — для слуги.
— Покажіть мені їх.
Оглянувши кімнати, вона коротко кидає: “Добре. Я задоволена, тільки швидко запаліть вогонь, а слуга може спати і в неопаленій кімнаті”.
Я лише глянув на неї.
— Ґрегоре, принеси валізи нагору, — наказала вона, не звертаючи уваги на мій погляд, — а я переодягнуся і зійду до їдальні. А потім і ти зможеш щось з’їсти на ніч.
У той час, коли вона іде у сусідню кімнату, я тягну нагору валізи, і гарсонові, який говорить поганою французькою мовою й намагається випитати мене про мою “господиню”, допомагаю розпалити вогонь у її спальні, і якусь хвилю з тихою заздрістю дивлюся на мерехтіння вогню у каміні, на духмяне біле ліжко під балдахіном, на килими, якими встелено підлогу. Потім я, втомлений і голодний, спускаюся сходами і прошу щось поїсти. Доброзичливий кельнер, що був австрійським вояком і з усіх сил намагався розмовляти зі мною німецькою мовою, повів мене до їдальні й обслужив. Тільки я встиг зробити перший за останні тридцять шість годин ковток, і зачепити виделкою перший теплий шматок, як увійшла Ванда.
Я встаю.
— Як Ви можете вести мене до їдальні, де їсть мій слуга, — накидається вона на гарсона, палаючи люттю, повертається і виходить геть.
Тим часом я дякую Богові, що можу далі спокійно поїсти. Потім я підіймаюся на п’ятий поверх у свою кімнату, де вже стоїть моя маленька валізка і горить брудна масляна лампа. Це вузька кімната без каміна, без вікна, без вентиляційного люка. Вона б могла нагадувати мені — якби в ній не стояв вже такий собачий холод — венеційські Свинцеві камери. Мимоволі я не можу не засміятися вголос, так що відлуння власного сміху мене лякає.
Раптом навстіж відчиняються двері, і гарсон з чисто італійським театральним жестом вигукує: “Негайно ідіть до пані!” Я хапаю свою шапку і, шпортаючись, сходжу додолу. Зрештою я щасливо підходжу до її дверей на другому поверсі і стукаю.
— Заходьте!
Я входжу, зачиняю двері й зупиняюся на порозі.
У легкому негліже з мережаного білого мусліну Ванда зручно вмостилася на маленькій оксамитовій канапі червоного кольору, її ноги спочивають на подушці з такого самого матеріалу. Вона накинула на плечі плащ із хутра, той самий, у якому вона вперше з’явилась переді мною, як богиня кохання.
І жовтаве світло канделябрів, що стоять на трюмо, і їхні відблиски у великому дзеркалі, і червоні іскри від вогню у каміні чудово виграють на зеленому оксамиті, на темно-коричневому соболевому хутрі плаща, на білій, гладенько натягнутій шкірі і на рудому, ніби палаючому волоссі вродливої жінки, яка повертає до мене своє світле, але холодне обличчя і звертає на мене свої холодні зелені очі.
— Я задоволена тобою, Ґреґоре, — почала вона.
Я вклонився.
— Підійди ближче.
Я підкорився.
— Ще ближче, — вона глянула на мене зверхньо й погладила рукою соболеве хутро. — Венера у хутрі приймає свого раба. Я бачу, що Ви щось більше, ніж звичайний фантазер, принаймні Ви не залишаєтеся просто в полоні Ваших мрій, Ви справді мужчина, чого б Ви там собі не понапридумували, навіть найбожевільніші речі, Ви їх здійснюєте. Мушу сказати, що це мені подобається. У цьому є сила, а шанувати можна лише силу. Я думаю навіть, що за якихось незвичайних обставин, за якоїсь величної доби те, що здається Вашою слабкістю, розкрилося б як дивовижна сила. У часи перших імператорів Ви б могли бути мучеником, за доби Реформації — якимось анабаптистом, а під час Французької революції — одним із тих натхненних жирондистів, які із “Марсельєзою” на вустах піднімалися на гільйотину. Та натомість Ви — мій раб, мій…
Раптом вона різко підскочила, так що з неї аж злетіло хутро, і ніжно, але сильно охопила мене руками довкола шиї.
— Мій коханий рабе, Северине! О! Як я кохаю тебе, як я поклоняюся тобі, який ти чепурний у цьому краківському костюмі, але ж ти будеш сьогодні вночі мерзнути там нагорі, у тій злиденній кімнатці без каміна, я мушу дати тобі, серденько, своє хутро, оце велике.
Вона швидко підвелася, накинула мені на плечі хутро і, не встиг я й озирнутися, як вона загорнула мене у нього.
— Ах! Як воно тобі пасує! Лише тепер справді добре видно твої благородні риси. Як тільки ти перестанеш бути моїм рабом, ти носитимеш оксамитову куртку із соболевим хутром — ти розумієш? — інакше я більше ніколи не вберу свою обшиту хутром блюзку…