Вона знову почала мене гладити, цілувати і зрештою потягнула мене на оксамитову канапу.
— Мені здається, тобі подобається бути вбраним у хутро, — сказала вона, — дай його мені, швидше, швидше, бо інакше я зовсім забуду про свою гідність.
Я накинув на неї хутро, і Ванда одягнула в рукав праву руку.
— Зовсім як на картині Тіціана. Але досить жартів. Та не дивися вже так нещасливо, мені від цього дуже сумно, ти ж поки що лише для інших — мій слуга, наразі ти ще не мій раб, ти ще не підписав угоду, ти ще вільний і можеш залишити мене кожної хвилі. Свою роль ти зіграв чудово, я була в захопленні! Але чи тобі вже не досить, ти не вважаєш мене жахливою? Ну, говори ж, я тобі наказую.
— Я мушу тобі зізнатися, Вандо? — почав я.
— Так, мусиш.
— Навіть коли ти зловживатимеш цим, — провадив я, — я закоханий у тебе більше, ніж будь-коли, і я завжди буду все більше, все фанатичніше шанувати, кохати тебе, що Жорстокіше ти будеш трактувати мене. Така, якою ти була оце зі мною, ти бентежиш мою кров, ти паморочиш мої почуття, — я пригорнув її до себе і торкнувся на якусь мить її вологих вуст, — красуне моя, — вигукнув я після цього, дивлячись на неї, і у своєму захопленні зірвав соболеве хутро з її плечей і припав своїми вустами до її шиї.
— Отже, ти мене кохаєш, коли я жорстока, — промовила Ванда, — а зараз іди! Ти мені набрид… Ти що, не чуєш…
Вона дала мені такого ляпаса, що мені засвітилося в очах, а у вусі аж загуло.
— Допоможи мені вбратися в хутро, рабе.
Я, як міг, допоміг їй. — Як незграбно, — закричала вона, і тільки-но вбравши хутро, знову вдарила мене в обличчя. Я відчув, як блідну і змінююсь на обличчі.
— Я зробила тобі боляче? — запитала вона і ніжно торкнулася мене рукою.
— Ні-ні, — вигукнув я.
— Втім, ти не можеш скаржитися, ти хочеш цього. Поцілуй мене ще.
Я обняв її, і вона міцно притулилася своїми вустами до моїх, і коли вона у великому, важкому хутрі лежала на моїх грудях, у мене було дивне, гнітюче відчуття — так, ніби мене обнімав дикий звір, ведмедиця, і мені здавалося, що я відчуваю на своєму тілі її пазурі. Та цього разу ведмедиця милостиво відпустила мене.
Мої груди були сповнені радісними сподіваннями, коли я піднявся в свою злиденну кімнатку для прислуги й ліг на тверде ліжко.
— Життя-таки направду страшенно комічне, — думав я, — ще зовсім недавно найпрекрасніша жінка, сама Венера, спочивала на твоїх грудях, а зараз ти маєш нагоду вивчати китайське пекло, в якому грішників не кидають, як у нас, у вогонь — там чорти тягають їх по крижаному полю.
Можливо, що засновники їхньої релігії також ночували в неопапених кімнатах.
Я прокинувся серед ночі з криком. Я бачив сон про крижане поле, на якому заблукав, і намарне шукав виходу. Раптом під’їхав ескімос на санах, запряжених північним оленем. Ескімос мав обличчя гарсона, який показував мені неопалювану кімнату.
— Що вам тут треба, месьє? — вигукнув він. — Тут Північний полюс.
Наступної хвилі він зник, і на маленьких ковзанах по крижаній поверхні повз мене промайнула Ванда, її біла атласна спідниця тріпотіла й шелестіла; горностаєве хутро її блюзки та шапки, а передовсім її обличчя виблискували ще більше, ніж сніг. Вона стрімголов кинулась до мене, обхопила й почала цілувати, і я раптом відчув, як в моїх жилах почала підніматися тепла кров.
— Що ти робиш? — з жахом запитав я.
Вона засміялася, і коли я подивився на неї знову, це вже була не Ванда, а велика біла ведмедиця, яка впилася своїми лапами в моє тіло.
У розпачі я закричав — і все ще чув її диявольський сміх, навіть коли прокинувся і здивовано роздивлявся по кімнаті.
Рано-вранці я вже стояв перед дверима Ванди, і коли гарсон приніс каву, я взяв її від нього і подав своїй прекрасній пані. Вона вже була вбрана і виглядала чудово — свіжа й рум’яна. Вона приязно усміхнулася до мене й покликала мене, коли я шанобливо хотів іти геть.
— Швидко снідай, Ґреґоре, — сказала вона, — відразу після цього ми йдемо шукати помешкання, я хочу бути в готелі якнайменше: ми тут почуваємо себе страшенно незручно. Коли я трохи довше поговорю з тобою, то відразу скажуть: росіянка має любовний зв’язок зі своїм слугою, видно, що порода Катерини не вимирає.
За півгодини ми вийшли на вулицю — Ванда у своєму сукняному вбранні і в російській шапочці, а я — у своєму краківському костюмі. Ми привернули загальну увагу. Я йшов на віддалі близько десяти кроків від неї і робив похмуру міну, хоча щомиті боявся вибухнути голосним сміхом. Майже на кожній вулиці на багатьох красивих будинках виблискували таблички “Camere ammobiliate”[*]. Ванда щоразу посилала мене глянути на кімнати, я бігав сходами, і лише коли повідомляв, що, як здається, мешкання відповідає її забаганкам, вона йшла сама. Так що до обіду я був вже такий змучений, як мисливський пес після парфорсного полювання.