Ми знову зайшли до одного будинку і знову вийшли з нього, не знайшовши належного помешкання. Ванда вже була трохи сердита. Раптом вона сказала до мене: “Северине, серйозність, з якою ти граєш свою роль, чарівна, і насильство, яке здійснюємо над собою, мене по-справжньому збуджує, я цього більше не витримую, ти дуже милий, я мушу тебе поцілувати. Зайдімо в якийсь будинок”.
— Але ж, милостива пані… — заперечив я.
— Ґреґоре! — вона вступила у найближчу відчинену браму, піднялася на кілька темних сходинок, обняла мене з палкою ніжністю і поцілувала.
— Ах! Северине, ти був дуже розумним, як раб ти набагато небезпечніший, ніж я думала. Так, ти незвичайний, я боюся, що знову закохаюся в тебе.
— Хіба ти вже не кохаєш мене? — запитав я, охоплений раптовим страхом.
Вона серйозно похитала головою, проте знову поцілувала мене своїми пухкими чарівними вустами.
Ми повернулися до готелю. Ванда швидко з’їла свій полуденок і веліла мені також швидко щось перекусити.
Ясна річ, що мене обслужили не так швидко, як її, і так сталося, що якраз коли я підносив до рота другий шматок свого біфштекса, увійшов гарсон і вигукнув з тим же театральним жестом: “Негайно до пані!”
Я швидко й дуже болісно попрощався зі своїм сніданком і, змучений та голодний, поспішив до Ванди, яка вже стояла на вулиці.
— Я не вважав Вас такою жорстокою, пані, — сказав я з докором. — Я не сподівався, що після всіх цих зусиль Ви не дасте мені поїсти.
Ванда від усього серця розсміялася.
— Я думала, що ти вже готовий, — сказала вона, — але нічого. Людина народжується, щоби страждати, а ти особливо. Мученики біфштексів не їли.
Я пішов за нею роздратований і злий від голоду.
— Я відмовилася від думки винайняти помешкання в місті, — провадила Ванда далі, — тяжко знайти цілий поверх, у якому людина закрилася б від зовнішнього світу і могла б робити все, що хоче. За таких незвичайних, фантастичних стосунків, як наші, все мусить узгоджуватися. Я винайму цілу віллу, ти будеш здивований. Зараз я дозволяю тобі досхочу наїстися і трохи роздивитися Флоренцію. До вечора додому я не прийду. Коли ти будеш мені потрібний, тебе покличуть.
Я бачив Собор, Палаццо Веккйо, Льоджа ді Лянці, а потім довго стояв на березі Арно. Знову й знову я зупиняв свій погляд на чудовій, старовинній Флоренції, круглі бані та вежі якої м’яко виднілися на блакитному безхмарному небі; на чудових мостах, під широкими прольотами яких жовтувата ріка несла свої швидкі води; на зелених пагорбах, які, з їх розлогими будівлями, палацами або монастирями, оперізували місто.
Світ, у якому ми зараз знаходимося, — інший, він радісний, чуттєвий та усміхнений. І у ландшафті немає нічого від серйозности і меланхолії нашого світу. Ген-ген, аж до найдальших біленьких вілл, що розсіяні по світло-зелених горах, немає жодного клаптика, який би не потрапив під найяскравіше сонячне проміння, і люди тут не такі поважні, ніж ми, і думати хочуть менше, а виглядають так, ніби всі вони щасливі.
Також запевняють, що на Півдні легше вмирати.
Зараз я маю передчуття, що існує краса без колючок і чуттєвість без мук.
Ванда знайшла премилу віллу на одному з найчарівніших пагорбів на лівому березі Арно, навпроти Кашіне[*], і винайняла її на зиму. Вілла потопає в гарному садку з чарівними густими алеями, галявинками та чудовим полем камелій. Вілла має лише один поверх і збудована в італійському стилі у вигляді чотирикутника. Вздовж одного з фасадів тягнеться відкрита галерея, різновид лоджії з гіпсовими виливками античних статуй. Кам’яні сходи ведуть від неї до саду. З галереї потрапляєш у лазню з чудовим мармуровим басейном, від якого сходи ведуть до спального покою господині.
Ванда живе на першому поверсі сама.
Для мене було призначено кімнату на рівні землі — вона дуже гарна і навіть має камін.
Блукаючи садом, я відкрив на одному круглому пагорбі маленький храм, двері якого, як я побачив, були зачинені. Але у брамі була щілина, і коли я приклав до неї око, то побачив, що на білому п’єдесталі стоїть богиня кохання. Мене охопив тихий жах. Мені здалося, ніби вона посміхнулась до мене: “Ти тут? Я чекала на тебе”.
Вечір. Гарненька маленька покоївка приходить із наказом з’явитися до господині. Я піднімаюся широкими мармуровими сходами, проходжу через передпокій, велику залу, прикрашену з марнотратною розкішшю і стукаю в двері спального покою. Я стукаю дуже тихо, бо та розкіш, яку я бачу всюди, лякає мене; мене не почули, і я деякий час стою перед дверима. Маю таке враження, ніби я стою перед спальними покоями Катерини II, і вона ось-ось вийде у зеленому хутряному спальному халаті з червоною орденською стрічкою на оголених грудях, зі своїми маленькими білими напудреними кучерями.