Я стукаю знову. Ванда нетерпляче відчиняє двері.
— Чому так пізно? — питає вона.
— Я стояв перед дверима, ти не почула мого стуку, — сказав несміливо я.
Вона зачиняє двері, вішається мені на шию і веде мене до червоної одамашкової отоманки, на якій спочивала. Усе облаштування кімнати — шпалери, завіси, килими, портьєри, ліжко з балдахіном — все з червоного одамашку, а стелю творить чудовий розпис “Самсон і Даліла”.
Ванда приймає мене у спокусливому ранковому убранні, білий атласний одяг легко і звабливо облягає її струнке тіло, залишаючи оголеними руки і груди, які м’яко й недбало ховаються у темне соболеве хутро, обшите зеленим оксамитом. Її руде волосся напіврозпущене і скріплене нитками чорних перлів, спадає по спині аж до бедер.
— Венера у хутрі, — шепочу я, а вона притискає мене до своїх грудей і ось-ось задушить своїми поцілунками. Більше я не вимовив ані слова, більше ні про що не думав, все потонуло в морі нечуваного блаженства.
Нарешті Ванда, спираючись на лікоть, м’яко вивільнилась й оглянула себе. Я опустився до її ніг, вона пригорнула мене до себе і бавилася моїм волоссям.
— Ти ще кохаєш мене? — запитала вона, і її очі затуманилися солодкою пристрастю.
— Ти питаєш! — вигукнув я.
— Чи ти ще пам’ятаєш свою присягу, — вела вона з чарівною усмішкою далі.
— Ну ось, тепер, коли все влаштоване, все готове, я питаю тебе ще раз: чи ти серйозно вирішив бути моїм рабом?
— Хіба я вже тепер не твій раб? — здивовано запитав я.
— Ти ще не підписав документи.
— Документи, які ще документи?
— А! Я бачу, що ти.не пам’ятаєш, — мовила вона, — тоді облишмо це.
— Але ж, Вандо, — сказав я, — тобі відомо, що я не знаю більшого блаженства, ніж слугувати тобі, бути твоїм рабом, що я б усе віддав за те, щоб відчувати себе повністю в твоїх руках, навіть моє життя…
— Який ти гарний, — прошепотіла вона, — коли ти такий захоплений, коли ти говориш так пристрасно. Ах! Я закохана у тебе більше, ніж будь-коли, і ось тут я маю бути владною з тобою, і строгою, і жорстокою — боюся, я цього не зможу.
— Мене це не лякає, — заперечив я з усмішкою, — де твої документи?
— Ось тут, — трохи соромлячись, вона витягнула їх з-під корсета і простягнула мені.
— Щоби в тебе було відчуття, що ти — повністю в моїх руках, я склала ще один документ, в якому ти заявляєш, що вирішив відібрати собі життя. Тоді я зможу тебе навіть вбити, коли захочу.
— Дай-но сюди.
Поки я розгортав документи і почав їх читати, Ванда принесла чорнило та перо, підсіла до мене, поклавши руку мені на шию, глянула через моє плече на папір.
У першому документі було написано:
“Угода між пані Бандою фон Дунаєв та паном Северином фон Куземським.
Пан Северин фон Куземський від сьогодні перестає бути нареченим пані Ванди фон Дунаєв і відмовляється від своїх прав коханого; натомість він зобов’язується, даючи слово чести як мужчина і як шляхтич, надалі бути рабом вищезгаданої пані доти, поки вона сама не подарує йому свободу.
Як раб пані фон Дунаєв він повинен прибрати ім’я Ґреґор, виконувати безумовно всі її побажання, коритися кожному її наказові, зустрічати її з усією покорою і розглядати кожен знак її прихильности як незвичайну милість.
Пані фон Дунаєв може свого раба на свій розсуд не лише карати за найменшу помилку чи провину, але й має право, залежно від свого настрою чи просто для розваги жорстоко ставитися до нього так, як їй заманеться, і навіть вбити, якщо це їй сподобається — одне слово, він є її необмеженою власністю.
Якби пані фон Дунаєв мала коли-небудь подарувати своєму рабові свободу, то пан Северин фон Куземський повинен все, що він зазнав або витерпів, забути і ніколи, жодного разу, за жодних обставин і в жодний спосіб не думати про помсту або відплату.
Пані фон Дунаєв обіцяє зі свого боку, що з’являтиметься перед ним якнайчастіше у хутрі, особливо тоді, коли буде жорстокою до свого раба”.