Під угодою стояла сьогоднішня дата. Другий документ містив лише декілька слів:
“Уже багато років я пересичений існуванням на цьому світі та його облудами, і я добровільно кладу кінець своєму безвартісному життю”.
Мене охопив глибокий жах, коли я закінчив. Ще був час, я ще міг відступити, але божевілля пристрасти, погляд вродливої жінки, яка безсило притулилася до мого плеча, потягли мене за собою.
— Оце ти повинен спочатку переписати, Северине, — сказала Ванда, вказуючи на другий документ, — він повинен бути повністю написаний твоїм почерком, в угоді це, звичайно, необов’язково.
Я швидко скопіював тих кілька рядків, в яких я називаю себе самогубцем, і віддав їх Ванді. Вона прочитала і з усмішкою поклала записку на стіл.
— Ну що, ти маєш відвагу підписати оце? — запитала вона з легким сміхом.
Я взяв перо.
— Дай-но спочатку мені, — промовила Ванда, — тобі тремтить рука. Ти так лякаєшся свого щастя?
Вона взяла угоду й перо. У боротьбі зі самим собою я глянув на хвилю догори, і лише тепер мені впало у вічі те, що я бачив і у багатьох картинах італійської та голландської школи — історично неправдивий характер розпису на стелі, що й надавав йому, як на мене, направду зловісний відбиток. Даліла, розкішна жінка з вогненним рудим волоссям, лежить напівроздягнена у темному хутряному плащі на червоній отоманці і, посміхаючись, нахиляється до Самсона, якого филистимляни повалили на землю й зв’язали. У кокетливому глузуванні її посмішки відчувається направду інфернальна жорстокість, її напівзаплющені очі зустрічаються з очима Самсона, які і в останній момент прикипіли до неї з божевільною любов’ю, тоді коли один із ворогів поставив коліно на Самсонові груди, готовий встромити в нього розпечене залізо.
— Отож… — вигукнула Ванда, — ти зовсім розгубився. Що це з тобою? Адже все залишається так, як було, навіть коли ти і підпишеш — хіба ти ще мене не знаєш, серденько?
Я подивився в угоду. Великими сміливими штрихами там було написано її ім’я. Я ще раз глянув у її магічні очі, потім взяв перо і швидко підписав угоду.
— Ти тремтів, — спокійно мовила Ванда, — треба, щоб я водила твоїм пером?
У тій же хвилі вона м’яко схопила мою руку, і ось моє ім’я стоїть і на другому папері. Ванда ще раз оглянула обидва документи і після цього замкнула їх у столику, який стояв у головах отоманки.
— Ось так, а тепер віддай мені ще свій паспорт і гроші.
Я витягаю свій гаманець і простягаю їй. Вона заглядає до середини, киває і кладе до решти документів, а я в той час стаю перед нею на коліна і в солодкому сп’янінні кладу спочивати свою голову на її груди.
Вона раптом відштовхує мене ногою, підскакує і тягне за дзвінок, на звук якого заходять три юні стрункі муринки, ніби витесані з ебенового дерева і вбрані з голови до ніг у червоний атлас, кожна зі шнурком у руках.
Щойно тепер я почав розуміти своє становище і хотів підвестися, але Ванда, яка підвівшись і звернувши до мене своє холодне вродливе обличчя з насупленими бровами і презирливими очима, владно подивилась на мене і зробила знак рукою. Я ще не встиг збагнути, що зі мною відбувається, як муринки повалили мене на землю, міцно зв’язали шнурками руки й ноги, а кисті рук ще закріпили за спиною, як засудженому на смерть, так що я не міг і поворухнутися.
— Дай мені батіг, Гайді, — наказує Ванда з моторошним спокоєм.
Муринка, клякнувши, простягає його повелительці.
— І скинь з мене це важке хутро, — продовжує та, воно мені заважає.
Муринка скорилась.
— Там-он блюзка! — далі наказує Ванда.
Гайді швидко принесла обшиту горностаєм кацабайку, що лежала на ліжку, і Ванда накинула її двома неповторними, чарівними рухами.
— Прив’яжіть його ось тут до колони.
Муринки піднімають мене, обплутують моє тіло товстим шнурком і прив’язують навстоячки до однієї з масивних колон, які підтримують балдахін італійського ложа.
Після цього вони раптом зникають так, ніби земля їх проковтнула.
Ванда швидко підходить до мене, її біле атласне вбрання пливе за нею шлейфом, як срібло, як місячне світло, а її волосся палає, як полум’я, на тлі білого хутра блюзки. Тепер вона стоїть переді мною з батогом у правій руці, взявшись під лівий бік, і видавлює із себе короткий смішок.
— Гра між нами тепер припинилася, — каже вона з безсердечним холодом, — тепер це серйозно, ти, дурню, з якого я сміюся, і якого я зневажаю, який мені, зарозумілій, примхливій жінці віддався як іграшка у божевільному засліпленні. Ти вже більше не мій коханець, а мій раб, зданий моїй сваволі на життя і смерть.