Ти ще мене впізнаєш!
Передовсім ти у мене зараз направду скуштуєш батога, нічим навіть не завинивши, щоби ти збагнув, що тебе чекає, коли будеш незграбним, неслухняним чи непокірним.
З якою ж грацією вона засукала обшитий хутром рукав і вперіщила мене по спині.
Я увесь здригнувся, батіг, як ніж, врізався в моє тіло.
— Ну, як тобі це подобається? — закричала вона.
Я мовчав.
— Чекай-но, ти ще під батогом будеш скавуліти, як собака, — погрожувала вона і в той же час почала мене шмагати.
З жахливою силою удари падали швидко і рясно на мою спину, руки, потилицю. Я зціпив зуби, щоби не закричати. Одного разу вона влучила мені в обличчя, потекла тепла кров, але тільки вона засміялася і шмагала далі.
— Лише тепер я розумію тебе, — між тим вигукнула вона. — Це направду втіха, ось так мати людину у своїй владі, а до того ще й мужчину, який тебе кохає, — адже ти мене кохаєш? — Ні? — Ох! Я ще розірву тебе на шматки, настільки з кожним ударом зростає моя утіха; ну та звивайся трохи, кричи, скавули! У мене ти не знайдеш жодного жалю!
Врешті-решт вона, здається, втомилася.
Вона відкидає батіг, розтягується на отоманці і дзвонить.
Входять муринки.
— Розв’яжіть його.
Коли вони розпустили на мені шнурок, я падаю, як поліно, на землю. Чорні жінки сміються і показують білі зуби.
— Розв’яжіть йому шнурки на ногах.
Вони це зробили і я зміг підвестися.
— Підійди, Ґреґоре.
Я наближаюся до прекрасної жінки, яка ще ніколи не здавалася мені такою спокусливою, як сьогодні, у своїй жорстокості, у своїй нарузі.
— Ще на крок, — наказує Ванда, — стань на коліна і поцілуй мені ногу.
Вона витягає з-під білої атласної крайки ногу, і я, надчуттєвий бовдур, торкаюся її вустами.
— Тепер ти не бачитимеш мене цілий місяць, Ґреґоре, — серйозно каже вона, — тоді я стану для тебе чужою, і ти легше впишешся в своє нове становище у мене. У цей час ти працюватимеш в саду і очікуватимеш моїх наказів. А тепер іди, рабе!
Минув один місяць у монотонній рутині, важкій роботі, меланхолійній тузі, яка принесла мені всі ці страждання. Мене призначили до садівника, і я допомагаю йому підрізувати дерева і живопліт, пересаджувати квіти, обкопувати клумби, підмітати посипані гравієм доріжки. Я розділяю його грубий харч і його тверде ложе, встаю із курами, з ними й лягаю, і час від часу чую. що наша пані розважається, що вона оточена поклонниками, а одного разу я навіть почув її пустотливий сміх ген аж у саду.
Я видаюся собі таким дурним. Чи я став таким від цього життя, а чи був ним уже раніше? Місяць завершується післязавтра, що вона робитиме зі мною? А чи, може, вона мене забула, і я до свого праведного кінця буду підрізувати живопліт та в’язати букети?
Письмовий наказ.
“Цим листом рабові Греюрові наказано з’явитися до моїх послуг.
Ванда Дунаєв”
Моє серце шалено б’ється, коли я наступного ранку відхиляю одамашкову гардину і входжу до спального покою своєї богині, який ще наповнений чарівною напівтемрявою.
— Це ти, Ґрегоре? — питає вона, коли я стаю на коліна перед каміном і розпалюю вогонь. Я затремтів від звуку коханого голосу. Саму її бачити я не можу, вона спочиває, неприступна, за завісою свого балдахіна.
— Так, милостива пані, — відповідаю я.
— Котра година?
— Якраз минула дев’ята.
— Сніданок.
Я кваплюся подати їй сніданок і стаю на коліна з тацею для кави перед її ліжком.
— Ось сніданок, пані.
Ванда відхиляє завісу і, як дивно, така, якою я бачу її серед білих подушок з розпушеним, спадаючим хвилями волоссям, вона видається мені в першій хвилі вродливою, але зовсім чужою жінкою. Але це не кохані риси, це обличчя жорстоке і в ньому — моторошний вираз втоми і пересичення.
Чи, може, я цього раніше не зауважував?
Вона зупиняє на мені свої зелені очі — більше з допитливістю, ніж з погрозою чи співчуттям, і мляво вбирає на оголені плечі темний нічний хутряний халат, в якому вона спочиває.
У цей момент вона така чудова, така запаморочлива, що я відчуваю, як кров приливає мені до голови і до серця, і таця в моїх руках починає дрижати.
Вона це помічає і тягнеться за батогом, що лежить на її нічному столику.
— Ти незграбний, рабе, — каже вона, наморщуючи чоло.
Я опускаю очі додолу і, як можу міцно, тримаю тацю.
А Ванда снідає, позіхає і потягується своїми розкішними формами в чудовому хутрі.
Вона подзвонила. Я входжу.
— Це лист до князя Корсіні.