Я поспішаю до міста, передаю листа князеві, молодому вродливому мужчині з палаючими чорними очима і, вимучений ревнощами, приношу їй відповідь.
— Що з тобою? — запитує вона уїдливо, очікуючи на відповідь. — Ти жахливо блідий.
— Нічого, пані, я лише трохи заскоро йшов.
Під час сніданку князь сидить поруч із нею; а я мушу прислуговувати їй та йому, вони жартують, і я для них взагалі не існую. На хвилю мені темніє в очах, наливаючи бордо у його келих, я розливаю вино на скатертину, на Вандину сукно.
— Як незграбно! — вигукує Ванда і дає мені ляпаса. Князь сміється, вона сміється також, а мені кров вдаряє в обличчя.
Після сніданку Ванда їде до Кашіне. Вона сама править невеликою бричкою з гарними англійськими гнідими, я сиджу за нею і бачу, як вона кокетує і, посміхаючись, кланяється, коли її вітає якийсь зі знатних панів. Коли я допомагаю їй зійти з брички, вона легко спирається на мою руку, дотик пронизує мене, як електричний струм. Ах! Вона — направду чудова жінка, і я кохаю її більше, ніж будь-коли.
На обід о шостій вечора тут зібралось невелике товариство, кілька пань і панів. Я прислуговую і цього разу вина на скатертину не розливаю.
Ляпас — це направду більше, ніж десять лекцій, це розумієш так швидко, особливо якщо його лає маленька пухка жіноча рука.
Після вечері вона їде до Перголи. Коли вона йде сходами додолу у своєму чорному оксамитовому убранні, з великим горностаєвим коміром, діадемою з білих троянд у волоссі, то виглядає направду засліпливо. Я відчиняю дверцята і допомагаю їй сісти в карету. Перед театром я зіскакую з козлів, і вона коли сходить спирається на мою руку, що тремтить від млосного вантажу. Я відчиняю перед нею двері ложі і потім чекаю у коридорі. Вистава триває чотири години, в цей час вона приймає своїх кавалерів, а я від люті зціплюю зуби.
Вже далеко за північ, коли дзвоник господині лунає востаннє.
— Вогню! — коротко наказує вона, і коли у каміні вже потріскує, так само коротко, — чаю!
Коли я повертаюся зі самоваром, вона вже встигла роздягнутися і за допомогою муринки якраз накидає своє біле негліже.
Потім Гайді йде.
— Подай мені нічний хутряний халат, — каже Ванда, сонно потягуючись своїм гарним тілом. Я піднімаю хутро з фотеля і притримую, поки вона поволі, мляво вбирає рукави. Потім вона влягається на подушки отоманки.
— Скинь-но мені черевички і взуй оксамитові капці.
Я клякаю і скидаю маленький черевичок, який знімається не відразу.
— Швидко! Швидко! — кричить Ванда. — Ти зробив мені боляче, чекай-чекай, я ще тебе навчу. Вона б’є мене батогом… Нарешті вдалося!
— А тепер марш!
Ще один удар ногою — і я можу йти відпочити.
Сьогодні я відпроваджував її на забаву. У передпокої вона наказала скинути з неї хутро, і після цього з гордим сміхом, певна своєї перемоги, увійшла до яскраво освітленої зали, а я знову мав нагоду проводити годину за годиною у похмурих, одноманітних думках. Часом, коли двері на хвилю залишалися відчиненими, до мене долітала музика. Кілька лакеїв пробували зав’язати зі мною розмову, але тому що я знаю італійською лише кілька слів, вони скоро дали мені спокій.
Зрештою я засинаю і бачу сон, ніби я у лютому приступі ревнощів вбиваю Ванду і мене засуджують до смертної кари, я бачу, як мене пасками прив’язали до плахи, сокира падає, я відчуваю її на шиї, але я ще живу…
І тут кат б’є мене по обличчю.
Ні, це не кат, це Ванда, розгнівана стоїть переді мною і домагається свого хутра. За хвилю я вже знову біля неї і допомагаю їй вбратися.
Це-таки направду насолода — накинути хутро вродливій жінці, бачити, відчувати, як її шия, її прекрасні форми горнуться в чудове м’яке хутро, піднімати хвилясті кучері і розкладати їх на комірі, а потім, коли вона скидає шубу — відчувати чудове тепло, і легкі пахощі її тіла, які повисають на золотистих кінчиках волосків хутра — голові є від чого запаморочитись!
Нарешті один день без гостей, без театру, без товариства. Я полегшено зітхаю. Ванда сидить в галереї і читає — здається, вона не має для мене жодного завдання. З настанням сутінок та сріблястого вечірнього серпанку вона усамітнюється. Я прислуговую їй при вебері — вечеряє Ванда сама, але для мене — жодного погляду, жодного звуку, навіть жодного ляпаса.
Ах! Як я тужу за одним-однісіньким ударом її руки.
Мені виступають сльози. Я відчуваю, як сильно вона принизила мене — так глибоко, що навіть не вважає вартим мене мучити, знущатися наді мною. Перед тим, як лягти спати, її дзвоник кличе мене.