— Ти спатимеш сьогодні у мене, минулої ночі мені снилися страшні сни, і я боюся залишатися сама. Візьми подушку і ляж на ведмежу шкуру біля моїх ніг.
Після цього вона гасить свічки, так що кімнату освітлює зі стелі лише невеликий ліхтарик, і лягає в ліжко. “Не ворушися, щоби мене не збудити”.
Я вчинив, як вона веліла, але довго не міг заснути. Я дивився на вродливу жінку, прекрасну, як богиня — як вона спочиває, закутана у темне хутрі свого нічного халата, лежачи на спині з руками, закинутими за голову, що тонули у її рудому волоссі. Я чув, як здіймаються її чудові груди, коли нона дихала глибоко та рівно, і щоразу, як тільки вона ворухнулася, я вже був насторожі і дослухався, чи я їй потрібен.
Та я їй не був потрібний.
Мені не треба було виконувати жодних інших завдань, і я не мав для неї якогось більшого значення, як нічний світильник чи револьвер, який кладуть собі під подушку.
Чи це я не сповна розуму, чи то вона? Чи все це починається у винахідливій жіночій голівці, з наміром перевищити мої надчуттєві фантазії, а чи ця жінка направду — одна з отих неронівських натур, які знаходять диявольську утіху в тому, щоби, як червів, тримати під п’ятою людей, які і мислять, і відчувають, і мають таку саму волю, як і вони?
Що я пережив!
Коли я став на коліна з тацею кави перед її ложем, Ванда раптом поклала руку мені на плече і пильно-пильно подивилася в очі.
— Які ж гарні ти маєш очі, — тихо сказала вона, — і то лише тепер, відколи ти страждаєш. Ти дуже нещасний?
Я схилив голову і мовчав.
— Северине! Чи ти ще кохаєш мене? — несподівано пристрасно вигукнула вона. — Чи ти можеш ще мене кохати? — вона з такою силою потягнула мене до себе, що таця перекинулася, кавник і тарільчики полетіли на підлогу, і кава розлилася по килимі.
— Ванло, моя Вандо, — вигукнув я і притиснув її палко до себе, покриваючи поцілунками її уста, обличчя, груди.
— Це моє лихо, що я кохаю тебе тим більше, тим божевільніше, чим більше ти мене мучиш, чим частіше ти мені зраджуєш. О! Я помру ще, від болю, від кохання, від ревнощів.
— Але ж я тобі ще жодного разу не зрадила, Северине — усміхаючись, заперечила Ванда.
— Ні? Ванло! Ради Бога! Не жартуй так безжалісно зі мною! — вигукнув я. — Але ж я сам носив листа до князя…
— Справді, запрошення на сніданок.
— Та ж ти, відколи ми у Флоренції…
— …повністю зберегла тобі вірність, — заперечила Ванда. — тут я присягаюся всім, що мені святе. Я робила все, лише щоб здійснити твої фантазії, лише заради тебе.
Але я заведу собі поклонника, бо інакше це — лише половина справи, і врешті-решт ти мені робиш закиди, що я була недостатньо жорстока з тобою. Мій любий, прекрасний рабе! Але сьогодні ти знову цілком маєш бути лише моїм коханим. Я не роздала твоє вбрання, ти знайдеш його тут, у скрині, вберися так, як тоді на маленькому карпатському курорті, де ми так щиро кохали одне одного. Забудь все, що сталося з того масу, о, ти не легко забудеш у моїх обіймах, я цілуватиму тебе так, що ти забудеш весь сум, все горе.
Вона почала мене пестити, як дитину, цілувати, гладити; потім з чарівною усмішкою попросила мене: “Вберися. Я також одягну свої туалети; може, мені вбрати свою хутряну блюзку? Так-так, я вже сама знаю, іди-но!”
Коли я повернувся, вона стояла посередині кімнати у своїй білій атласній сукні, червоній, обшитій горностаєм кацабайці, волосся було припудрене, а над чолом — маленька діамантова діадема. На хвилю вона нагадала мені Катерину II, аж стало моторошно. Ачс Ванда не дала мені часу на спогади, вона потягнула мене до себе на отоманку і ми провели разом дві блаженні години. Тоді це була не сувора, примхлива повелителька, а лише вишукана дама, ніжна коханка. Вона показувала мені фотографії, книги, що саме з’явилися, і говорила про них зі мною з такою дотепністю, ясністю і смаком, що я не раз підводив захоплено її руку до своїх уст. Ванда дозволила мені прочитати їй кілька віршів Лєрмонтова, і ось, коли я вже направду розпалився, вона ласкаво поклала свою руку на мою. У м’яких рисах Ванди, у її ласкавому погляді світилась тихе задоволення, і запитала: “Ти щасливий?”
— Ще ні.
Вона відкинулася на подушки і повільно розшіпнула кацабайку.
Але я знову швидко прикрив горностаєм її напівоголені груди.
— Ти робиш мене божевільним… — говорив я, затинаючись.
— Іди ж-но сюди.
Я вже лежав в її обіймах, і вона цілувала мене, як змія своїм язиком… Раптом вона ще раз прошепотіла: “Ти щасливий?”