— Безмежно! — вигукнув я.
Вона розсміялася. Це був якийсь злий, пронизливий сміх, від якого мені мурашки забігали по тілу.
— Раніше, рабе, ти мріяв про те, щоби бути іграшкою вродливої жінки, а зараз ти собі вроюєш. що ти — вільна людина, мужчина, мій коханий — ти, дурню! Один мій рух — і ти знову раб. На коліна!
Я сповз з отоманки вниз до Вандиних ніг, мої очі з сумнівом все ще пильно вдивлялися у її.
— Ти не повіриш, сказала вона, — розглядаючи мене зі складеними на грудях руками, — я нуджуся, і ти достатньо добрий, щоби я могла згаяти кілька годин Не дивись так на мене…
Вона штовхнула мене ногою.
— Ти можеш бути всім, що я захочу — чоловіком, людиною, річчю, твариною… — Вона подзвонила. Ввійшли муринки.
— Зв’яжіть йому на спині руки.
Я стояв на колінах і не чинив опору. Потім вони вивели мене у сад до невеликого виноградинка, то межує з ним на півдні. Між посадками винограду вирощували кукурудзу, тут усе ще стирчали окремі сухі стебла. Збоку стояв плуг.
Муринки прив’язати мене до дерев’яної палі і розважалися тим, що кололи мене своїми золотими шпильками для волосся. Та це тривало недовго, бо прийшла Ванда — з горностаєвою шапочкою на голові, її руки були в кишенях блюзки. Вона наказала мене відв’язати і скрутити мені на спині руки, посадити на шию ярмо і запрягти мене в плуга.
Після цього її чорні відьми погнали мене в поле, одна провадила плуга, інша правила мною за допомогою шнурка, третя підганяла мене батогом, а Венера у хутрі стояла збоку і спостерігала.
Коли наступного дня я слугував їй при обіді, вона сказала: “Принеси ще одне столове срібло, я хочу, щоб ти сьогодні їв зі мною, — і коли я хотів зайняти місце навпроти неї, — ні, біля мене, ближче до мене”.
Вона у чудовому настрої, дає мені зупу своєю ложкою, годує мене зі своєї виделки, потім кладе голову, як пустотлива киця, на стіл і кокетує зі мною. На лихо, я розглядаю Гайді, яка весь час підносить мені страви, трохи довше, ніж це потрібно. Лише тепер мені в очі впадають її благородні, майже європейські риси обличчя, чудовий, ніби у статуї бюст, немов витесаний із чорного мармуру. Вродлива чортиця помічає, що вона мені подобається, і, усміхаючись, виблискує зубами. Вона ще не встигла покинути покій, як Ванда підскакує, палаючи від люті.
— Що? Ти смієш так розглядати іншу жінку в моїй присутності! Та вона, напевно, подобається тобі більше, ніж я. — вона ще більше демонічна?
Я перелякався, такою я її ще не бачив! Вона раптово зблідла, аж вуста побіліли, і дрижить всім тілом — Венера у хутрі ревнує свого раба! Вона хапає з кілка батіг і б’є мене по обличчю, потім кличе чорних служниць, наказує їм зв’язати мене й затягнути до пивниці, де вони кидають мене у темний, вологий підземний склеп, справжню в’язницю.
Після того на двері вішають замок, затягують засув, у замку дзвенькає ключ. Я полонений, похований.
І ось я лежу, не знаю, як довго — пов’язаний, як теля, яке притягли на різницю, па в’язці вогкої соломи, без світла, без їжі, без води, без сну — вона здатна зморити мене голодом, якщо раніше я не замерзну. Мене трясе від холоду. Може, це гарячка? Мені здається, я починаю ненавидіти цю жінку.
Червона смуга, ніби кров, пливе підлогою — це світло, що падає через двері, ось їх відчиняють.
Ванда з’являється на порозі, загорнута у своє соболеве хутро і смолоскипом світить досередини.
— Ти ще живий? — запитує вона.
— Ти прийшла, щоб мене вбити? — відповідаю я слабким, захриплим голосом.
Двома швидкими кроками Ванда опиняється біля мене, стає на коліна біля моєї лежанки і кладе мою голову собі на коліна.
— Чи ти хворий? Як горять твої очі… Ти мене кохаєш? Я хочу, щоб ти кохав мене.
Вона витягає короткий кинджал, я здригаюся від страху, коли його лезо блищить перед моїми очима, я направду вірю, що вона хоче мене вбити. Але вона сміється і перерізає пута, якими мене зв’язано.
Тепер вона дозволяє мені приходити щодня після вечері, дозволяє мені читати їй вголос і обговорює зі мною різні цікаві питання і теми. Видається, що вона повністю змінилася, ніби соромиться тої дикости, яку виявила, тої жорстокости, з якою зі мною поводилася. Зворушлива лагідність світиться у всьому її єстві, і коли вона простягає на прощання руку, в Ті очах ота надлюдська сила добра й любові, яка викликає у нас сльози, віл якої ми забуваємо всі житейські страждання і всі смертельні страхи.
Я читаю їй Манон л’Еско. Вона відчуває, що існує зв’язок, і хоча не каже ані слова, та час від часу посміхається і накінець закриває книжку.