— Ви не бажаєте більше читати, милостива пані?
— Сьогодні — ні. Сьогодні ми самі будемо грати Манон л’Еско. Я маю побачення у Кашіне, і Ви, мій любий шевальє, будете мене до нього супроводжувати; я ж знаю, що Ви це зробите, чи не так?
— Як накажете.
— Я не наказую, я Вас про це прошу, — каже вона з надзвичайною чарівністю. Потім вона встає, кладе руки мені на плечі і дивиться на мене.
— Ці очі! — вигукує вона. — Я так тебе кохаю… Северине, ти й не знаєш, як я тебе кохаю.
— Так, — гірко відказую я, — так сильно, що призначаєте побачення комусь іншому.
— Та ж я роблю це, лише щоби розбурхати тебе! — жваво відповідає вона. — Я мушу мати поклонника, щоб не втратити тебе, я ніколи тебе не втрачу, ніколи, чуєш, бо я кохаю тільки тебе, тебе одного.
Вона пристрасно, впиваючись, цілує мої вуста.
— О! Як би я могла, як мені хотілося б віддати з поцілунком всю душу — ось так… Ну, а тепер ходімо!
Вона одягнулася в чорний оксамитовий плащ і вкрила свою голівку темним башликом. Після цього вона швидко перейшла через галерею і сіла у бричку.
— Ґреґор сам повезе мене! — гукнула вона до кучера, який віддалився, неприємно вражений.
Я виліз на козли і розлючено вдарив батогом коней.
У Кашіне, там, де головна алея стає густішою, Ванда вийшла. Була ніч, лише окремі зірки виднілися через сірі хмари, якими затягло небо. На березі Арно стояв якийсь чоловік у темному плащі та розбійницькому капелюсі і дивився на жовті хвилі. Ванда швидко пішла вбік через чагарник і поплескала його по плечах. Я ще бачив, як він повернувся до неї, вхопив її руку, потім вони зникли за зеленою стіною.
Нестерпна година. Нарешті серед зелені знову зашелестіло, вони повернулись.
Мужчина підводить її до брички. Світло ліхтаря різко і яскраво освітлює неймовірно юне, ніжне, мрійливе обличчя — зовсім мені незнайоме — і виграє на довгих білих кучерях.
Вона простягає йому руку, яку той шанобливо цілує. Потім Ванда подає мені знак, і за мить бричка летить вздовж довгої алеї, що стоїть, як зелена стіна, над рікою.
У ворота садку подзвонили. Знайоме обличчя. Чоловік із Кашіне.
— Про кого я маю повідомити? — запитую французькою.
Той, кого я запитав, зніяковіло хитає головою.
— Ви розмовляєте трохи німецькою? — питає він несміливо.
— Так. Я вас прошу сказати своє ім’я.
— Ах! Я ще, на жаль, не маю жодного, — відповідає він збентежено. — Скажіть Вашій господині лише, що німецький маляр з Кашіне є тут і просив би… Та ось вона сама.
Ванда вийшла на балкон і кивнула незнайомцеві.
— Ґрегоре, проведи пана до мене! — гукнула вона мені.
Я підвів маляра до сходів.
— Прошу, тепер я вже знайду. Дякую, дуже дякую. — Із цими словами він ніби злетів догори сходами. Я залишився стояти внизу і з глибоким співчуттям дивився на бідного німця.
Венера в хутрі впіймала його душу в сильце свого рудого волосся. Він буде її малювати, і при цьому збожеволіє.
Сонячний зимовий день золотом виграє на тремтливих листках дерев у гайках, на зеленому килимі лугу. Біля підніжжя галереї у найрозкішнішому вбранні з пуп’янків пишаються камелії. Ванда сидить у лоджії й малює, а німець-художник стоїть навпроти неї з руками, складеними як до молитви, і дивиться на неї, ні, вдивляється в її обличчя, він ніби зовсім забувся, занурившись у її погляд.
Проте вона цього не бачить, вона не бачить і мене, не бачить, як я з лопатою у руках обкопую квіткові клумби, тільки щоби бачити її, відчувати її близькість, яка діє на мене, немов музика, немов поезія.
Художник пішов. Це ризик, але я на нього наважуюся. Я підходжу до галереї, зовсім близько і запитую Ванду: “Чи кохаєш ти художника, господине?”
Вона дивиться на мене без гніву, хитає головою, і нарешті навіть усміхається.
— Я йому співчуваю, — відповідає вона, — але я його не кохаю. Я нікого не кохаю. Тебе я кохала, так щиро, так пристрасно, так глибоко, як тільки я могла кохати. Але тепер я вже й тебе не кохаю, моє серце порожнє, мертве, і це мене засмучує.
— Вандо! — вигукнув я, боляче вражений.
— І ти також скоро вже не будеш мене кохати, — вела вона далі, — скажи мені, коли до цього дійде, тоді я подарую тобі свободу.
— У такому разі я залишуся на все життя твоїм рабом, бо я поклоняюся тобі, і завжди поклонятимусь! — вигукнув я, охоплений отим фанатизмом кохання, який вже багато разів був для мене таким згубним.
Ванда розглядала мене з динною втіхою. “Обдумай добре, — сказала вона, — я безмежно кохала тебе і була з тобою деспотичною, щоб задовольнити твої фантазії. А зараз у моїх грудях те щемить їлось від отого млосного почуття, якесь щире співчуття до тебе. Коли вже й воно зникне, то, хто знає, чи я толі справді підпушу тебе, а чи не стану направду жорстокою, немилосердною, ба, лютою до тебе? Чи не принесе мені якоїсь диявольської втіхи, коли я буду байдужою, чи кохатиму когось іншого, і мучитиму, катуватиму людину, яка мені поклоняється, немов ідолопоклонник, і я бачитиму, як він помирає віл свого кохання до мене? Добре подумай!”