— Я вже давно про все подумав, — відповів я, мов у гарячці, — я не можу бути, не можу жити без тебе. Я помру, коли ти відпустиш мене на волю, дай мені бути твоїм рабом, убий мене, але не відштовхуй від себе.
— Ну що ж, то будь моїм рабом! — відповіла вона. — Але не забувай, то я вже тебе не кохаю, що твоє кохання має для мене не більше значення, ніж відданість собаки, а собак топчуть ногами.
Сьогодні я відвідав Венсру Медічі.
Було ще дуже рано, маленька восьмикутна зала Трибуни, немов храм, була наповнена сутінками, і я стояв, склавши руки, у глибокій молитві перед німим образом богині.
Але стояв я недовго.
У галереї ще нікого не було, не було навіть жодного англійця, і ось я вже стояв на колінах і дивився на чудове, струнке тіло, на розквітлі груди, на її дівоче й хтиве обличчя з напівзаплющеними очима, на її легкі кучері, які, як здавалося, з обох боків приховували маленькі ріжки.
Чути дзвінок господині.
Полудень. Та вона те у ліжку, лежить, заклавши руки за голову.
— я викупаюся, — каже вона, — а ти будеш мені слугувати. Зачини двері.
Я корюся.
— А тепер зійди вниз і переконайся, що і внизу зачинено.
Я зійшов донизу ґвинтовими сходами, що вели з її спального покою до лазнички. Мені підкошувалися ноги, я мусив спиратися на металеві перила. Після того, як я побачив, що двері, які виходили до лоджії та у сад, зачинені, я повернувся. Ванда у зеленому оксамитовому хутряному убранні із розпушеним волоссям сиділа на ліжку. Від одного різкого руху, який вона зробила, я побачив, що вона була вбрана лише в хутро Я злякався — не знаю, чому мені стало так страшно, як засудженому до смерти, який знає, що він іде на шибеницю і все-таки, побачивши її, починає тремтіти.
— Ходи, Ґреґоре, — візьми мене на руки.
— Як, господине?
— Ну ж бо, ти мусиш мене нести, розумієш?
Я підняв її, так що вона сиділа на моїх руках і своїми руками обняла мене за шию. І коли я ось так з нею поволі спускався сходами, сходинка за сходинкою, і її волосся час від часу торкалося моїх вуст, а її нога легко впиралася в моє коліно, то я дрижав під прекрасним вантажем і мені здавалося, що я ось-ось впаду горілиць.
Лазничка складалася з однієї широкої і високої ротунди, в яку згори через червоний скляний купол проникало м’яке, спокійне світло Дві пальми розкинули своє широке листя, немов зелений дах над невеликою канапою з червоними, оксамитовими подушками. Сходи, вкриті турецькими килимами, вели від канапи до широкого мармурового басейну, що знаходився посередині.
— Там нагорі, на моєму пічному столику лежить зелена стрічка, — сказала Ванда, коли я поклав її на канапу, принеси її мені, і принеси також батіг.
Я полетів сходами догори, потім униз і, впавши на коліна, поклав обидві речі в руки повелительки. Вона з моєю допомогою зв’язала своє важке наелектризоване волосся у великий вузол і закріпила його зеленою оксамитовою стрічкою. Потім я приготував купіль і був при тому такий невправний, що руки і ноги вимовлялися мені служити. Щоразу, коли я дивився на прекрасну жінку, яка лежала на червоних оксамитових подушках і чудове тіло якої виглядало час від часу з-під темного хутра — це ж бо не була моя воля, мене примушувала якась магнетична сила — то я відчував, як вся чуттєвість, вся хтивість полягає лише у чомусь напівнрикритому, пікантно оголеному. І я відчул це ще виразніше, коли басейн нарешті наповнився, і Ванда одним порухом скинула хутро і, як богиня з Трибуни, стала переді мною.
Цієї хвилі вона видалася мені такою прекрасною, такою незайманою, що я кинувся перед нею навколішки, як колись перед богинею, і побожно припав устами до її ніг.
Моя душа, яка ще хвилину тому дико металася в усі боки, раптом заспокоїлася, а Ванда вже більше не була жорстокою до мене.
Вона поволі сходила до басейну, і я міг без жодної домішки муки чи пристрасти розглядати із тихою радістю, як вона то зникала, то з’являлася у кришталевому потоці, і як хвилі, які вона здіймала, вигравали довкола неї, неначе закохані.