Наш естет-нігіліст таки має рацію: справжнє яблуко краще, як намальоване, і жива жінка краща за якусь Венеру із каменю.
А коли вона вийшла з купелі, і сріблясті краплини й рожеве світло стікали по ній, мене охопило німе захоплення. Я накинув на неї білизну, осушуючи її чудове тіло, і оте спокійне блаженство й далі було зі мною, коли вона знову, спираючись однією ногою на мене, як на стільчик, відпочивала на подушках, а еластичне хутро пожадливо горнулося до її холодного мармурового тіла, і ліва рука, на яку вона спиралася, лежала, немов сплячий лебідь, у чорному хутрі рукава, тоді як права недбало вигравала батогом.
Мій погляд випадково ковзнув по масивному дзеркалі на стіні, що навпроти, і я закричав, бо побачив нас у його золотій рамі, як на картині, і картина ця була така дивно прекрасна, така особлива, така фантастична, що мене охопив глибокий смуток від думки, що її лінії, її фарби зникнуть, як туман.
— Що з тобою? — запитала Ванда.
Я показав на дзеркало.
— А! Це й справді гарно, — вигукнула вона, — шкода, що цю мить не можна зупинити.
— А чому б ні? — запитав я, — чи ж не буде кожен митець, навіть найзнаменитіший, гордий із того, що ти йому дозволиш увіковічнити тебе своїм пензлем?
— Думка про те, — вів я далі, розглядаючи її із захопленням, — що ці чудові риси обличчя, ці незвичайні очі з зеленим вогнем, це демонічне волосся, ця пишність тіла будуть втрачені для світу, ця думка жахлива, вона наповнює мене жахами смерти і знищення. Рука митця повинна вирвати тебе від них, ти не можеш зовсім, назавжди піти на той світ, як усі ми, не залишивши жодного сліду свого буття, твій образ має жити, навіть коли ти сама вже давно станеш порохом, твоя краса має тріумфувати над смертю!
Ванда посміхнулася.
— Шкода, що зараз в Італії немає Тіціана чи Рафаеля, — сказала вона, — але може кохання підмінить геній — хто знає, може, наш маленький німець? Ванла замислилася.
— Так, він має мене намалювати, — і я потурбуюся, щоби сам Амур змішував йому фарби.
Молодий художник влаштував свою майстерню у її віллі — Ванда накинула на нього свої тенета. І ось він почав малювати мадонну з рудим волоссям та зеленими очима! Зробити з такої породистої жінки образ дівочої незайманости — на це здатен лише ідеалізм німця.
Бідний хлопець направду ще більший осел, ніж я. Біда у тому, що наша Титанія відкрила наші ослячі вуха надто рано.
А тепер вона сміється з нас, і коли вона сміється, я чую її зверхній, мелодійний голос у його майстерні, під відчиненим вікном якої я стою і ревниво підслуховую.
— Та Ви божевільні, мене… Ах! Це неймовірно, мене малювати як Матір Божу! — вигукнула вона і знову засміялася. — Зачекайте, я покажу Вам інший свій портрет, портрет, що я сама намалювала. Ви мусите його скопіювати.
У вікні з’явилася, спалахнувши вогнем на сонці, її голівка.
— Ґрегоре!
Я поквапився сходами догори, через галерею до майстерні.
— Заведи його до лазні, — наказала Ванда, сама поспішаючи туди.
За якусь мить Ванда, одягнена лише в хутро, з батогом у руці, зійшла сходами і простягнулася, як тоді, на оксамитових подушках. Я ліг коло її ніг, вона поставила свою ногу на мене, а її права рука гралася батогом. “Дивися на мене, — сказала вона, — дивися своїм глибоким, фанатичним поглядом — так-так, так добре”.
Художник страшенно зблід, він пожирав цю сцену своїми гарними, мрійливими блакитними очима, його вуста відкрилися, але він мовчав.
— Ну, як Вам подобається картина?
— Так, такою я хочу Вас намалювати, — промовив німець, але це вже була не мова, а якийсь стогін, що лише нагадував мову, плач хворої, смертельно хворої душі.
Рисунок вугіллям готовий, загрунтовано голову, м’язи, у кількох сміливих штрихах вже вимальовується її диявольське обличчя, у зелених очах виблискує життя.
Ванда стоїть перед полотном, схрестивши руки на грудях.
— Картина буде, подібно до більшости із венеційської школи, одночасно й портретом, й історією, — пояснює художник, знову блідий, як смерть.
— А як Ви хочете її назвати? — запитала вона. — Та що з Вами, Ви хворі?
— Мені страшно… — відповів він, кидаючи втомлений погляд на прекрасну жінку в хутрі. — Але поговорімо про картину.
— Так-так, поговорімо про картину.
— Я уявляю собі богиню кохання, яка зійшла з Олімпу до смертного, і на цій сучасній землі вона і намагається зігріти своє чудове тіло у широкому, важкому хутрі, а свої ноги — на колінах у коханого Я уявляю собі улюбленця прекрасної деспотиці, яка шмагає раба, коли вже втомиться його цілувати, і він кохає її тим божевільніше, чим більше вона топче його ногами, так що я назву картину Венера у хутрі.