— У нас у Німеччині є гора, в якій вона живе, — пробурмотів пін. — Вона — відьма.
Картина готова. Ванда хотіла йому заплатити за неї, щедро, так, як платять княгині.
— О! Ви вже мені заплатили, — сказав він, відмовляючись із болісним сміхом.
Як тільки він пішов від неї, то відкрив мені по-секрету свою папку і дозволив глянути досередини — і я перелякався. Її голова дивилася на мене так живо, ніби із дзеркала.
— Цю я візьму із собою, — сказав він, — вона моя, цієї вона не може у мене відібрати, я досить тяжко заробив її.
— Взагалі кажучи, мені шкода бідного художника, — сказала вона мені сьогодні — Це по-дурному, бути такою доброчесною, як оце я сьогодні. Ти згоден?
Я не наважувався їй відповісти.
— О, та я забула, що говорю з рабом. Я мушу вийти надвір, я хочу розвіятися, хочу забутися.
— Швидко, мою бричку!
Новий фантастичний туалет — російські чобітки з фіолетового оксамиту, обшиті горностаєвим хутром, сукня з такої ж тканини, підібрана й обшита вузенькими стрічками і кокардами з такого ж хутра, відповідно до цього облягаючий короткий плащ, також пишно підбитий горностаєм, висока шапочка з горностаєвого хутра в стилі Катерини II, з невеликим віночком з журавлиного пір’я, пришпиленим діамантовою шпилькою; руде волоссям розпушене по спині. У цьому вбранні вона підіймається на козли і править сама, я сідаю за нею. Як же вона шмагає коней! Запряг від того мчить, як шалений.
Сьогодні вона, очевидно, хоче привернути загальну увагу, і це їй вдається. Сьогодні вона — левиця Кашіне. Її вітають із бричок; на стежці для пішоходів збираються групки, які говорять про неї. Але вона ні на кого не звертає уваги, лише легким порухом голови відповідає на вітання кавалерів старшого віку.
І ось тут назустріч на стрункому дикому вороному мчить якийсь молодик. Коли він бачить Ванду, то осаджує свого коня і дає йому йти кроком; ось він вже зовсім близько — він затримується і пропускає її — тепер і вона дивиться на нього — левиця на лева. Їхні очі зустрічаються, і коли вона мчить повз нього, то не може позбутися магічної сили його погляду і повертає за ним голову.
Мені зупиняється серце від того напівзачудованого погляду, яким Ванда його пожирає, та він цього заслуговує.
Він, їй Богу, дуже вродливий мужчина. Ба, ні, більше, він мужчина, яких я ще не бачив серед живих людей. У Бельведері він стоїть, витесаний із мармуру, з тією самою худорлявою, але сталевою мускулатурою, з тим самим обличчям, і тими ж розпущеними кучерями, і що робить його так особливо вродливим, це те, що він взагалі не має бороди. Якби в нього були не такі стрункі ноги, його можна було би прийняти за переодягнену жінку, а дивна складка довкола рота, лев’яча губа, яка дозволяє бачити зуби і яка вродливому обличчю раптом надає якогось жорстокого виразу…
Аполлон, який здирає шкуру з Марсія.
На ньому високі чорні чоботи, дуже вузькі штани із білої шкіри, коротку хутряну куртку, подібну до тієї, що носять італійські офіцери-кавалерійці, з чорного сукна з каракулевою облямівкою та багатим шнуруванням; а на чорних кучерях — червона феска[*].
Ось тепер я зрозумів чоловічий Ерос і здивувався б Сократові, якби він залишився цнотливим перед таким Алківіадом.
Такою збудженою свою левицю я ще не бачив. Її щоки горіли, коли вона зіскочила з брички перед сходами своєї вілли, квапливо побігла догори і владним порухом наказала мені йти за нею.
Вона швидко ходила великими кроками туди й сюди по своєму покою і почала говорити так навально, що я злякався.
— Ти довідаєшся, хто був цей мужчина у Кашіне, ще сьогодні, негайно… О! Що за мужчина! Ти його бачив? Що скажеш? Говори!
— Він вродливий, — відповів я глухо.
— Він такий гарний… — вона замовкла і сперлася на спинку крісла. — Що мені аж забракло повітря.
— Я розумію, яке враження він справив на тебе, — відповів я; моя фантазія знову понесла мене у дикому запамороченні. — Я й сам був у нестямі, і я можу собі уявити…
— Ти можеш собі уявити. — засміялась вона, — що цей мужчина — мій коханець, і що він шмагає тебе, і що для тебе це насолода — приймати під нього удари. А тепер іди, іди!
Під вечір я отримав відомості про нього. Коли я повернувся, Ванда ще не скинула свого вбрання. Вона лежала на отоманці, зі скуйовдженим волоссям, подібним до лев’ячої гриви, заховавши обличчя у руки.
— Як він називається? — запитала вона з моторошним спокоєм.
*
Шапочка з червоної повсті, яку в арабських та деяких інших мусульманських країнах, особливо в районі Середземного моря, носять мужчини.