— Алексіс Пападопуліс.
— Отже, він грек.
Я кивнув.
— Він дуже молодий?
— Не старший за тебе. Кажуть, що він здобув освіту в Парижі. Його вважають атеїстом. На Кріті він боровся проти турків і мав відзначитися там не менше через свою расову ненависть та жорстокість, ніж через свою хоробрість.
— Одне слово, справжній мужчина, — вигукнула Ванда з палаючими очима.
— Тепер він живе у Флоренції, — вів я далі, — кажуть, ніби він страшенно багатий…
— Про це я не питала, — запально і різко перебила вона.
— Цей чоловік небезпечний. Ти не боїшся його? Я його боюся. Він має жінку?
— Ні.
— Коханку?
— Також ні.
— До якого театру він ходить?
— Сьогодні ввечері він буде у театрі “Ніколіні”, де грають геніальна Вірджінія Маріиі та Сальвіш, найбільший серед сучасних митців Італії, а може, й Європи.
— Подбай про те, щоб дістати ложу… Швидше! Швидше!
— наказала вона.
— Але, господине…
— Ти хочеш скуштувати батога?
— Можеш зачекати у партері, — сказала вона, коли я поклав їй на парапет ложі лорнет й афішу і саме підсунув стільчик під ноги.
І ось я стою і мушу спертися на стіну, щоби не впасти додолу від заздрощів і люті — ні, лють не те слово для цього — від смертельного страху.
Я бачу її у блакитному муаровому убранні, у широкому плащі із горностаєвого хутра, із оголеними плечима у її ложі і його навпроти неї. Я бачу, як вони пожирають очима одне одного, як для них обох все перестало існувати — сцена, Ґольдонійова Памела, Сальвіні, Маріні, публіка, взагалі світ — а я, хто такий я у цю хвилину?..
Сьогодні вона їде на бал до грецького посланця. Чи знає вона, що зустріне там його?
Принаймні вбралася вона для цієї оказії. Важке, кольору морської хвилі вбрання з оксамиту пластично облягає її божественні форми і залишає неприкритими груди та руки. У волоссі, яке сьогодні зібрано в один-єдиний, ніби палаючий вузол, цвіте біла водяна лілія, з якої на спину спадають зелені водорості, переплутані з кількома розпушеними кучерями. У її єстві нема й сліду від отого збудження, отієї гарячкової пропасниці — вона спокійна, така спокійна, що мені від того кров стигне в жилах, і я відчуваю, як мені від її погляду холоне серце. Поволі, з якоюсь втомленою, млявою маєстатичністю вона підіймається мармуровими сходами, скидає свій дорогий верхній одяг і недбало заходить до зали, яку дим від сотень свічок наповнив сріблястим туманом.
Якусь хвилю я дивлюся на неї як загублений, потім підіймаю її хутро, яке, я й не помітив цього, вислизнуло з моїх рук. Хутро ще тепле від її плечей.
Я цілую його, і сльози наповнюють мої очі.
Ось і він.
Він у чорному, оксамитовому мундирі, розкішно обшитому соболевим хутром — вродливий, зарозумілий деспот, який грає людськими життями і душами. Він стоїть у передпокої, гордо дивиться довкола, і його очі по-зловісному довго зупиняються на мені.
Від його холодного, як лід, погляду мене знову охоплює отой жахливий смертельний страх, відчуття, що цей чоловік може її полонити, спокусити, підкорити, мене охоплює почуття сорому супроти його дикої чоловічости — почуття заздрости й ревнощів.
Я почуваю себе слабосильним, скутою людиною-привидом! І, що найганебніше, я би хотів ненавидіти його і не можу. Як це воно трапилося, що він мене, якраз мене знайшов у юрбі слуг.
Грек киває мені і неповторно благородним порухом голови підкликає до себе, і я йду за його кивком проти своєї волі.
— Забери моє хутро, — спокійно наказує він. Від обурення я дрижу усім тілом, але, покірно, як раб, корюся.
Цілу ніч я знемагаю у передпокої і фантазую, немов у гарячці. Химерні картини мерехтять перед моїми очима, я бачу, як вони зустрічаються — перший довгий погляд, я бачу, як вона пливе по залі в його обіймах, бачу її сп’янілу, коли вона спочиває на його грудях із напівзаплющеними повіками — я бачу його у храмі кохання — не як раба, а як пана, який лежить на отоманці, а її — біля його ніг, я бачу себе, як я на колінах прислуговую, таця для чаю тремтить у моїй руці, і він хапається за батіг. Та ось про нього заговорили лакеї.
Цей мужчина — він, як жінка, він знає, що він вродливий і відповідно поводиться. Свій кокетливий туалет він міняє, як пихата куртизанка, по чотири-п’ять разів на день.
У Парижі він вперше з’явився у жіночім убранні, і мужчини штурмували його любовними листами. Один італійський співак, однаково відомий своїм мистецтвом і своєю пристрастю, увірвався до його помешкання і погрожував, стоячи на колінах перед ним, що відбере собі життя, якщо той його не вислухає.