— Мені дуже шкода, — відповів грек з усмішкою, — я би з задоволенням змилувався над Вами, але нема на то іншої ради, як виконати Ваш смертний вирок, бо я… мужчина.
Зала вже спорожніла, але Ванда, очевидно, не думає про те, щоби їхати геть.
Через жалюзі вже зазирає ранок.
Нарешті чути шелест убрання, що пливе за нею, як зелена хвиля — вона іде разом із греком і розмовляє.
Я для неї більше не існую, вона навіть не завдає собі груду дати мені якийсь наказ.
— Плащ для мадам, — наказує він, а сам, звичайно, навіть не думає їй допомагати.
Коли я накидаю на неї хутро, він стоїть коло неї зі складеними на грудях руками. Але коли я, стоячи на колінах, взуваю її у хутряні черевички, вона легенько спирається рукою на його плече і питає: “Так як це було з левицею?”
— Коли на лева, якого вона обрала, з яким вона живе, нападає інший, — розповідав грек, — то левиця лягає і дивиться на двобій, і коли її партнер зазнає поразки, вона не допомагає йому — вона байдуже спостерігає, як він конає під пазурами супротивника у власній крові, і тоді вона йде за переможцем, за сильнішим — така природа жінки.
У тій хвилі моя левиця швидко і якось дивно подивилася па мене.
Мене пройняла дрож, я не знаю, чому, і червоне світло світанку ніби занурило у кров мене, її та його.
Спати вона не лягла, а лише скинула своє бальне вбрання і розпустила волосся, потім наказала мені розпалити вогонь, сіла біля каміна і почала вдивлятися у розпечене вугілля.
— Чи я ще потрібен тобі, господине? — запитав я, і голос відмовив мені на останньому слові.
Ванда похитала головою.
Я вийшов з покою, перейшов через галерею і сів на сходи, що вели від неї аж ген до саду. З боку Арно легкий вітер приносив свіжу вологу прохолоду, зелені пагорби в далечині стояли у рожевому серпанку, над містом, над круглим куполом Собору завис золотистий туман.
На блідо-блакитному небі ще мерехтіли зірки.
Я скинув блюзку і притиснув своє палаюче обличчя до холодного мармуру. Все, що відбувалося дотепер, видалося мені дитячою грою. Але тепер це було серйозно, жахливо серйозно.
Я передчував катастрофу, я бачив її перед собою, я міг доторкнутися до неї руками, але мені бракувало відваги підставити їй чоло, мої сили було зламано. І якщо я вже маю бути чесним, то мене лякали не той біль, не ті страждання, які могли опуститися на мою голову, і не ті знущання, які мене чекали. Я мав страх, страх, що втрачу її, ту, яку я кохав з якимось фанатизмом, і він, той страх, був такий сильний, такий розчавлюючий, що я раптом почав схлипувати, як дитина.
Ванда на цілий день замкнулася у своїй кімнаті і наказала муринці прислужувати собі. Та, коли вечірня зоря зарожевіла у блакитному етері, я побачив, як Ванда йшла через сад, і тоді я обережно, на віддалі пішов за нею. Вона увійшла до храму Венери. Я прослизнув за нею і дивився через щілину у дверях.
Ванда стояла перед величною картиною богині, склавши руки ніби в молитві, і священне світло зірки кохання кидало на неї свої блакитні промені.
Вночі в ліжку мене охопили страх втратити її та сумніви — з такою силою, що це зробило мене героєм і паливодою. Я засвітив маленьку червону гасову лампу, що висить у коридорі під зображенням якогось святого, і ввійшов, прикриваючи світло рукою, до її спального покою.
Нарешті левиця, смертельно втомлена, заснула на своїх подушках. Вона лежала на спині зі стиснутими кулаками і важко дихала. Здавалося, що її мучить страшний сон. Я поволі відвів назад руку і скерував сильне червоне світло на її чарівне обличчя.
Та вона не прокинулася.
Я обережно поставив лампу на підлогу, опустився біля Вандиного ложа і поклав голову на її м’яку, гарячу руку.
На якусь хвилю вона ворухнулася, але не збудилася і тепер. Як довго я лежав отак, вночі, закам’янілий від жахливих мук, не знаю.
Урешті мене охопила сильна пропасниця, і я був здатний заплакати — мої сльози потекли по її руці. Вона кілька разів здригнулася, потім підскочила, протерла рукою очі і глянула на мене.
— Северине! — вигукнула вона, більше перелякано, як розгнівано.
У мене не було слів.
— Северине, — тихо вела вона далі, — що з тобою? Ти хворий?
Її голос звучав так співучасливо, так приємно, так ласкаво, що, здавалося, вона розпеченими щипцями вхопила мене за серце, і я почав голосно схлипувати.
— Северине! — знову почала вона. — Бідний, нещасний друже. — Її рука м’яко гладила мої кучері. — Мені шкода, страшенно шкода тебе. Але я не можу допомогти тобі, за найбільшого мого бажання я не маю для тебе ліків.