— О! Вандо, чи мусить так бути? — застогнав я з болем.
— Що, Северине? Про що ти говориш?
— Ти вже мене більше зовсім не кохаєш? — вів я далі. — Ти більше не Маєш до мене жодного співчуття? Чи той вродливий чужинець вже цілком захопив тебе?
— Я не можу брехати, — м’яко відповіла вона після короткої паузи, — він справив на мене таке враження, якого я сама не можу збагнути, від якого я сама страждаю і тремчу, враження, яке зображають поети, яке я бачила на сцені, але яке я вважала за витвір фантазії. О! Цей мужчина, як лев — сильний, вродливий і гордий, і водночас м’який, а не грубий, як наші чоловіки на Півночі. Мені шкода тебе, повір мені, Северине, але я мушу володіти ним, та що я кажу, я мушу йому віддатися, якщо він хоче мене.
— Подумай про свою честь, Вандо, яку ти дотепер так бездоганно зберігала, — вигукнув я, — якщо я вже для тебе нічого не означаю.
— Я думаю про це, — відповіла вона, — я хочу бути сильною так довго, як зможу, я хочу… — вона засоромлено сховала своє обличчя в подушках. — Я хочу стати його дружиною, якщо він мене захоче.
— Вандо! — вигукнув я, знову охоплений отим смертельним страхом, який тоді, раніше, відібрав мені дух, відібрав ясний змисл. — Ти хочеш бути його жінкою, ти хочеш назавжди належати йому, о!, не відштовхуй мене від себе! Він тебе не кохає…
— Хто тобі це сказав! — запально вигукнула вона.
— Він тебе не кохає, — пристрасно вів я далі, — а я кохаю, я поклоняюсь тобі, я твій раб, я хочу, щоби ти наступала на мене, хочу нести тебе на руках все життя.
— Хто тобі сказав, що він мене не кохає? — гарячкувато перебила вона.
— О! Будь моєю, — благав я, — будь моєю! Я не можу більше існувати, більше жити без тебе. Та пошкодуй мене, Вандо, пошкодуй!
Вона подивилася на мене, і це знову був той холодний, безсердечний погляд, той злий сміх.
— То ти кажеш, що він мене не кохає, — уїдливо промовила вона. — Ну що ж, втішайся цим. — У тій самій хвилі вона повернулася на інший бік і зневажливо показала мені спину.
— Боже мій, хіба ти не жінка з плоти й крови! Хіба ти не маєш серця, як я? — закричав я, і мої груди ходили, як ковальський міх.
— Ти ж знаєш, — заперечила вона розлючено, — я жінка із каменю, Венера у хутрі, твій ідеал — ось і ставай на коліна й молися!
— Вандо! — благав я, — пожалій!
Вона почала сміятися. Я притиснув обличчя до її подушок, і сльози, у яких зібрався увесь мій біль, полилися з очей.
Якийсь час все було тихо, потім Ванда поволі піднялася.
— Мене нудить від тебе, — сказала вона.
— Вандо!
— Я сонна, дай мені спати.
— Пошкодуй мене, — благав я, — не відштовхуй від себе, жодний мужчина, ніхто не буде тебе кохати так, як я.
— Дай мені спати, — вона повернулася до мене спиною.
Я підскочив, вихопив з піхов кинджал, що висів біля її ліжка, і приклав його собі до грудей.
— Я вб’ю себе в тебе перед очима, — пробурмотів я глухо.
— Роби, що хочеш, — відповіла Ванда з повною байдужістю, — але дай мені спати.
Вона голосно позіхнула.
— Я дуже хочу спати.
Якусь хвилю я стояв, як закам’янілий, потім почав реготати і знову голосно ридати, зрештою, я запхав кинджал за пояс і знову кинувся на коліна перед нею.
— Вандо, послухай-но мене, ще хвилю, — благав я.
— Я хочу спати! Чуєш ти, чи ні? — вигукнула вона розлючено, зіскочила з ліжка і відштовхнула мене ногою. — Ти, здається, забув, що я — твоя господиня?
Але я не рухався з місця, тоді вона вхопила батіг і вдарила мене. Я встав, вона вдарила мене ще раз, цього разу в обличчя.
— Поганцю, рабе!
Погрожуючи стисненим кулаком небесам, я раптом прийняв рішення й залишив її спальний покій. Вона відкинула батіг і зайшлася голосним сміхом — я можу собі уявити, що своєю театральною поставою я був направду комічним.
Я вирішив покинути безсердечну жінку, яка поводилася зі мною так жорстоко і зараз збирається як платню за все моє рабське поклоніння, за все, що я вистраждав від неї, вона збирається мене ще й віроломно зрадити — я пакую в хустину свої скромні речі і потім пишу до неї:
Милостива пані!
Я кохав Вас, як божевільний, я віддався Вам, як ще ніколи жоден мужчина жінці не віддавався, та Ви зловжили моїми найсвятішими почуттями і вели зі мною зухвалу, фривольну гру. Але так довго, як Ви були лише жорстокою і безсердечною, я ще міг Вас кохати, та тепер Ви збираєтеся стати низькою й підлою. Я більше не раб, який дозволяє Вам себе топтати ногами і батожити. Ви самі зробили мене вільним, і я залишаю жінку, яку я тепер можу лише ненавидіти і зневажати.