Северин Куземський
Я передаю цього листа муринці і, як тільки можу, швидко біжу звідти геть. Вже на останньому диханні, не маючи повітря, я добігаю до двірця — і тут чую, як сильно закололо мені в серці, я спиняюся, починаю плакати. О! Яка ганьба! Я хотів би втекти і не можу. Я повертаюся. Куди? До неї, до тієї, яку я ненавиджу і якій поклоняюся одночасно.
Я знову приходжу до тями. Я не можу вертатися. Я не повинен вертатися.
Та як мені покинути Флоренцію? Мені спадає на думку, що я не маю грошей, ані шеляга. Що ж, тоді пішки, чесно старцювати — це краще, аніж їсти хліб куртизанки.
Але ж я не можу поїхати геть, геть від неї.
Вона має моє слово, моє слово чести. Мені треба повернутися. Може, вона звільнить мене від нього.
Кілька рішучих кроків — і я знову зупиняюся.
Вона має слово чести, мою присягу, що я її раб так довго, як їй цього захочеться, так довго, поки вона сама не подарує мені свободу; але ж я можу накласти на себе руки!
Я йду через Кашіне вниз до Арно, зовсім донизу, де жовті води річки, монотонно дзюркочучи, омивають кілька самотніх верб — я сиджу там і складаю собі рахунок зі своїм наземним існуванням — я перебираю перед собою все своє життя і бачу, що воно досить-таки жалюгідне: нечасті втіхи, безконечно багато байдужого і нічого вартого, а поміж тим рясно всіяно болями, стражданнями, страхами, розчаруваннями, несповненими надіями, сумом, заклопотаністю і печалями.
Я пригадую свою матір, яку так сильно любив і бачив, як вона згасала через жахливу хворобу, я згадую свого брата, який, повний сподівань на втіхи і щастя, помер у розквіті молодих літ, навіть не пригубивши кубка життя, я пригадую свою покійну годувальницю, друзів дитячих ігор, своїх товаришів, які разом зі мною до чогось прагнули і чогось вчилися, я пригадую усіх, кого покриває холоднії, мертва, байдужа земля; я пригадую своїх чудових горлиць’: самець часто воркочучи, виявляв знаки уваги мені, а не своїй подрузі… Все з пороху вийшло і порохом стало.
Я голосно сміюся і зісковзую у воду, але в тій самій хвилі міцно чіпляюся за верболози, які звисають над жовтуватими хвилями, — і бачу перед собою жінку, яка зробила мене таким жалюгідним: вона ширяє над дзеркалом вод, просвітлена сонцем, ніби прозора, з червоними вогнями довкола голови й шиї, вона повертає до мене своє обличчя і посміхається.
І ось я знову там, з мене стікає вода, і я промок до нитки, я палаю від сорому й гарячки. Муринка передала мого листа — я засуджений, я пропав, я в руках безсердечної, ображеної жінки.
Що ж, хай вона вб’є мене, сам я на це не здатний, але жити я вже більше не хочу.
Коли я обходжу будинок, вона стоїть на галереї, нахилившись через парапет[*], її обличчя — у яскравому світлі сонця, а зелені очі блищать.
— Ти ще живий? — запитує вона, не рухаючись. Я стою мовчки, похиливши голову на груди.
— Віддай мені свій кинджал, — веде вона далі, — ти все одно його не використаєш. Ти ж навіть не маєш мужности відібрати собі життя.
— Я більше не маю його, — здригаючись, відповів я; мене морозило.
Вона міряє мене гордим, глузливим поглядом.
— Ти, мабуть, загубив його в Арно? — вона знизила плечима. — Про мене. Ну, і чому ти не поїхав геть?
Я промимрив щось, чого не могли зрозуміти ні вона, ні я.
— О! Ти не маєш грошей! — вигукнула вона. — Ось! — і вона кинула мені з невимовно зневажливим рухом свій гаманець.
Я не підняв його.
Якийсь час ми мовчали.
— Отже, ти не хочеш йти звідси?
— Я не можу.
Ванда їздить до Кашіне без мене, без мене вона і у театрі, сама приймає товариство — їй прислуговує муринка. Ніхто про мене не питає. Я блукаю у саду, як звір, що втратив свого господаря.
Лежачи у кущах, я спостерігаю за парою горобців, які б’ються за зернятко.
Аж ось шурхотить жіноче убрання.
Ванда наближається у темному шовковому одязі, цнотливо затягнутому під саму шию, а з нею грек. Вони жваво розмовляють, проте я не можу зрозуміти жодного слова. І ось він тупає ногою так, що гравій довкола розлітається навсібіч, і цьовхає у повітрі батогом для верхової їзди. Ванда зіщулюється від страху.
Невже вона боїться, що він ударить її?
Вони зайшли вже так далеко?
Він пішов геть. Ванда гукає його, грек її не чує, не хоче чути.
Ванда сумно опускає голову і сідає на найближчу кам’яну лавку. Вона довго сидить, поринувши у роздуми. Я дивлюся на неї трохи зловтішно, зрештою, різко підводжуся і з глузливим виглядом підходжу до неї. Вона страшенно злякалася і затремтіла.