— Жінко, та ти божевільна! — вигукнув я.
— Я при здоровому глузді, — сказала вона спокійно, — я застерігаю тебе востаннє. Не чини мені тепер жодного опору. Тепер, коли я зайшла так далеко, я можу піти ще далі. Я почуваю до тебе якусь ненависть, я би зі справжньою насолодою подивилася, як він зашмагає тебе до смерти, але я все стримуюся, поки що…
Ледве володіючи собою, я вхопив її за зап’ясток і потягнув до землі так, що вона впала переді мною на коліна.
— Северине! — закричала вона, і на її обличчі з’явилися лють та переляк.
— Я вб’ю тебе, якщо ти станеш його дружиною, — пригрозив я, голос вийшов з моїх грудей хрипкий і приглушений, — ти моя, я не відпущу тебе, я занадто тебе кохаю.
При цьому я рвучко обійняв її і притиснув до себе, а моя права рука мимоволі вхопила кинджал, який усе ще стирчав у мене за поясом.
Ванда подивилася на мене довгим, спокійним, незбагненним поглядом.
— Це мені подобається, — промовила вона незворушно, — ось зараз ти — мужчина, і в цей момент я знаю, що ще кохаю тебе.
— Вандо! — від захоплення мені виступили сльози, я схилився над нею і вкрив поцілунками її чарівне личко, а вона, раптом вибухнувши голосним пустотливим сміхом, вигукнула: “Досить тобі твого ідеалу? Ти мною задоволений?”
— Що? — я затнувся. — Ти ж це не серйозно?
— Серйозно те, що кохаю тебе, — весело продовжувала вона, — тільки тебе, а ти, милий дурнику, ти і не помітив, що все було лише жартом і грою, і як мені було важко дати відшмагати тебе, тоді коли я б залюбки обняла твою голову і розцілувала. Але тепер вже досить, чи не так? Свою жорстоку роль я виконала краще, ніж ти чекав, — тепер ти будеш задоволений, матимеш свою добру, розумну, гарненьку дружиноньку — чи не так? Ми будемо жити справді розсудливо і…
— Ти будеш моєю дружиною! — вигукнув я з почуттям неймовірного блаженства.
— Так, твоєю дружиною, мій любий, мій дорогий, — прошепотіла Ванда, цілуючи мої руки.
Я підняв її і притиснув до себе.
— Ну ось, ти більше не Ґреґор, мій раб, — промовила вона, — ти знову мій коханий Северин, мій чоловік…
— А він? Ти його не кохаєш? — схвильовано запитав я.
— Як ти тільки міг повірити, що я кохаю цього варвара? Ти був цілком засліплений, я боялася за тебе…
— Я мало не відібрав собі життя через тебе.
— Справді? — вигукнула вона. — Ах! Я ще досі здригаюся від думки, що ти вже був в Арно…
— Але ти мене врятувала, — ніжно відповів я, — ти ширяла над водою й усміхалася, і твоя усмішка покликала мене назад до життя.
Коли я тримаю її у своїх обіймах, і вона мовчки пригортає до моїх грудей, дозволяє себе цілувати і усміхається — мене переповнює дивне почуття. Мені здається, ніби я прокинувся із гарячкової маячні, або ніби мене раптом викинуло на суходіл після корабельної аварії, коли я багато днів боровся з хвилями, які щомиті погрожували втопити мене.
— Я ненавиджу цю Флоренцію, де ти був такий нещасливий, — промовила вона, коли я побажав їй на добраніч, — я хочу виїхати геть негайно, вже завтра! Напиши за мене, будь-ласка, кілька листів. Поки ти це робитимеш, я поїду до міста і зроблю кілька прощальних візитів. Добре?
— Звичайно, моя люба, добра дружино, моя красуне!
Рано-вранці вона постукала мені у двері і запитала, як мені спалося. Її прихильність справді чарівна! Я ніколи не подумав би, що лагідність їй так пасує.
Ось уже понад чотири години, як вона поїхала; я давно вже написав листи і сиджу тепер на галереї, виглядаючи на вулицю, — чи не побачу здалека її бричку. Я починаю трохи непокоїтися за неї, хоча, Бог бачить, я не маю більше жодного приводу до сумнівів чи занепокоєння. Але якесь хвилювання стискає мені серце, і я не можу його позбутися. Це, звичайно, страждання минулих днів, які ще й досі кидають свою тінь на мою душу.
Аж ось і вона — сяюча від щастя, від задоволення.
— Ну, чи відбулося все, як ти хотіла? — запитав я, ніжно цілуючи їй руку.
— Так, серце моє, — відповідає вона — і ми від’їжджаємо сьогодні вночі. Допоможи мені запакувати мої валізи.
Увечері Ванда просить мене, щоб я поїхав на пошту і відіслав листи. Я беру її карету і повертаюся за годину.
— Господиня питала за Вами, — усміхаючись, — каже муринка, — коли я піднімаюся широкими мармуровими сходами.
— Чи хтось тут був?
— Нікого не було, — відповіла вона, сіла на сходи і зіщулилася, ніби чорна кішка.