Це перевищило мою фантазію. Мороз пробіг мені по спині, коли мій суперник вийшов у високих чоботах для верхової їзди, у своїх білих вузьких рейтузах, у короткій оксамитовій куртці, і мій погляд зупинився на його атлетичному тілі.
— Ви-таки справді жорстокі, — сказав він, повернувшись до Ванди.
— Я лише жадібно шукаю насолод. — заперечила вона з якимось диким гумором. — Лише насолода робить наше буття вартісним. Хто насолоджується, той важко розлучається з життям; а хто страждає чи бідує, вітає смерть як друга.
Хто ж хоче втішатися, мусить сприймати життя весело — у дусі античности — він не мусить боятися зазнавати утіх за рахунок інших, він ніколи не повинен знати жалю; він мусить запрягати інших у свою колісницю, у свого плуга, як звірів; людей, які би хотіли відчувати і насолоджуватися подібно до нього, він мусить робити своїми рабами, використовувати собі на службу, на радість, без каяття, не питати, чи їм також добре ведеться, а чи вони підуть у землю. Він завжди повинен мати перед очима, пам’ятати одне: “Якщо би вони мене ось так мали у руках, як я їх, то чинили б те саме, і я мав би заплатити своїм потом, своєю кров’ю, своєю душею за їхні насолоди. Таким був світ давнини. Насолода і жорстокість, свобода і рабство вже відтоді йшли нога в ногу; люди, які хотіли жити подібно до олімпійських богів, мусили мати рабів, яких вони могли кинути у свої рибні ставки, гладіаторів, яким вони наказували битися під час своїх розкішних учт і не звертали уваги, коли на них бризне трохи крові”.
Її слова цілком привели мене до тями.
— Розв’яжи мене! — закричав я розлючено.
— Хіба Ви не мій раб, моя власність? — заперечила Ванда. — Вам треба показати угоду?
— Розв’яжи мене! — голосно пригрозив я. — Бо інакше… — І я смикнув за шнурки.
— Чи може він розв’язатися? — запитала вона грека. — Бо він пригрозив, що вб’є мене.
— Не хвилюйтеся, — промовив грек, перевіряючи мої пута.
— Я покличу на допомогу, — почав я знову.
— Вас ніхто не почує, — відповіла Ванда, — і ніхто не завадить мені знову зловживати Вашими найсвятішими почуттями і провести з Вами таку собі фривольну гру, — вела вона далі, повторюючи собі зі сатанинським глумом фрази мого листа до неї.
— Ви вважаєте мене в ці хвилини просто жорстокою й немилосердною, чи я збираюся стати низькою й підлою? Що? Ви мене ще кохаєте, чи вже ненавидите й зневажаєте? Ось батіг, — вона простягнула його грекові, який швидко підійшов до мене.
— Не робіть цього! — вигукнув я, мене аж трясло від обурення. — Від Вас я цього не терпітиму…
— Ви так думаєте лише тому, що я не маю хутра, — заперечив грек із зухвалою усмішкою і взяв із ліжка своє соболине хутро.
— Ви незрівнянні! — вигукнула Ванда, поцілувала його і допомогла вбратися в хутро.
— Я справді можу його шмагати? — запитав він.
— Робіть з ним, що Вам заманеться, — відповіла Ванда.
— Бестія! — викрикнув я.
Грек зупинив на мені свій холодний погляд тигра і випробував батіг; його м’язи напружилися, коли він розмахнувся і просвистів батогом у повітрі; а я був зв’язаний, мов Марсій, і мусив дивитися, як Аполлон збирається дерти з мене шкуру.
Мій погляд блукав по кімнаті й зрештою прикипів до стелі, на якій филистимляни осліплюють Самсона біля ніг Даліли. Ця картина в той момент видалася мені якимось символом, вічною подобою пристрасти, хіті, кохання мужчини до жінки. “Кожен з нас є, по суті, таким Самсоном, — думав я, — і, зрештою, жінка, яку він кохає, хоч-не-хоч зраджує його, чи вона носить корсет з тканини чи хутро із соболя”.
— Ну, тепер дивіться, — вигукнув грек, — як я буду його приручати.
Він вишкірився, і його обличчя набуло отого кровожерливого виразу, який мене перелякав у ньому вже під час першої зустрічі.
. І він почав мене шмагати — так немилосердно, так жахливо, що я зіщулювався від кожного удару і починав дрижати всім тілом, і навіть сльози потекли мені по щоках, — а Ванда лежала на отоманці у своїй хутряній блюзці і, спершись на руку, дивилася з жорстокою цікавістю й качалася від сміху.
Неможливо передати почуття, коли над тобою на очах у коханої жінки знущається щасливий суперник. Я просто гинув від ганьби й розпуки.
А найганебнішим було те, що в моєму жалюгідному стані, під батогом Аполлона і під жорстокий сміх моєї Венери я спочатку відчував якийсь дивний, надчуттєвий чар. Але Аполлон вибив з мене поезію, удар за ударом, аж поки я зрештою у безсилій люті зціпив зуби і прокляв себе, свою хтиву фантазію, жінку і кохання.
Я раптом побачив із жахливою ясністю, куди сліпа пристрасть, хіть приводила мужчину — від часів Олоферна та Агамемнона — у мішок, у пастку зрадливої жінки, до лиха, рабства і смерти.