Післямова
Він справді мав найкращі задуми, цей Леопальд фон Захер-Мазох, і щастя сприяло йому. Знаним письменником він був уже в двадцять вісім років …
У нього був своєрідний та незвиклий вигляд чужинця. Стрункої, елегантної статури, завжди ретельно одягнений; постава й поводження зраджували шляхетне виховання, та вираз обличчя вражав, нагадуючи хижого звіра; воно завжди було чисто виголеним, без жодної волосини. Коли він усміхався й показував здорові білі зуби, ставав схожим на молодого вовка. Чоловік цей був явно потворним на вроду, проте це була та цікава потворність, яка може чарувати жінок — вдавалось йому це без зусиль. При першій зустрічі він здавався жінкам бридким, та всі вони закінчували тим, що закохувались у нього…
Перед захопленням, яке він викликав у жінок, не могли встояти й чоловіки. Він вмів, завдяки особистій люб’язності, завойовувати друзів.
У кожній газеті, яку брав до рук молодий Захер-Мазох, він читав собі похвалу. Без сумніву, його оповіданням була притаманна дивна чарівність, яка легко могла полонити… — які ж то були захопливі образи й картини з далекого, маловідомого краю! Потік їх насичено-чуттєвого аромату запаморочливо п’янив мозок[1] (Карл фон Талер: Лсопольд фон Захер-Мазох. 189S).
Наблизитись до творчости цього письменника нелегко. По-перше, на заваді стоїть ім’я. Адже друга його складова частина, а саме Мазох, була свого часу використана, без жодної на те згоди чи навіть повідомлення автора, як епонім психологічно-сексуальної перверзії, яку, не зважаючи на часте вживання в побуті, не кожен може чітко окреслити. Уява вимальовує атрибути зі шкіри, канчуки, наручники, а то навіть і порнографію… Починаючи з кінця минулого століття, “мазохізм” перешкодив адекватній рецепції як творчости цього письменника, так і оцінці його особистости. Для багатьох ім’я Мазох перетворилося на таку собі “фішку”. По-друге, навіть в оригіналі, німецькою мовою, твори його ще донедавна, до 80-х років нашого сторіччя, були реально недоступними — їх не публікували. Лишень у старих фондах окремих бібліотек, на маргінесі німецькомовного простору, можна було віднайти кілька пожовклих від часу сецесійно ілюстрованих томиків, надрукованих химерною готикою. Містифікації, скандальність та епатаж з одного боку, вражаюче незнання текстів, з іншого, призвели до того, що творчість Захер-Мазоха, автора понад ста романів та новел, драм та історичних нарисів, було зачислено до втраченого культурного надбання людства, просто забуто. Однак Захер-Мазох — це, за словами дослідниці його творчости в Україні Марії Вальо, “цілий світ”. Світ, проекція якого постає в мистецькому надбанні письменника.
Щоб осягнути цей світ, потрібно передусім звернутися до літературних текстів та їх феноменів, залишивши на деякий час поза увагою інтенції автора, біографічні, психологічні та соціальні фактори його творчости, історію її рецепції. Насамперед вони мають стати лише тлом того, що витворює текст як естетичний предмет, текст, який стає фактом культури. Саме тому так важливо зуміти відійти від імені автора, від його індивідуальної біографічно-психічної ситуації, облишивши клінічний погляд та термінологічний апарат сексопатології, розглянута тексти Захер-Мазоха іманентно — без упереджень залишитись з ними наодинці. Лише після цього окреслюється можливість пізнати особистість письменника, його життєвий світ.
Складається враження, що навіть автори психологічних досліджень із мазохізму не читали його книжок; принаймні, вони не вдаються до аналізу його творів. Якщо звернутися до студії, яку присвятив Захер-Мазоху Жіль Дельоз, стає зрозуміло, що навіть для найвідомішої з його новел (“Венера у хутрі” — прим. Л.Ц.) інтерпретатора не знайшлося (М. Фарін. Леопольд фон Захер-Мазох. Матеріали до життя та творчости).
Результатом необізнаности з текстами Захера-Мазоха та упередженого ставлення до самого автора стала нівеляція літературно! цінности його творів. Дочасно їх зачислили до белетристики низького гатунку, хоча ціла низка його новел та романів зайняла свого часу почесне місце в німецькомовній прозі, критичні та літературознавчі нариси майоріли визначеннями на кшталт “камерні екземпляри”, “шедеври”; ними “зачитувалася” публіка.
Захер-Мазох — єдиний… Так, тільки він. Я читала його твори, перечитувала і, все-таки, знову й знову починала спочатку. Я марю не кожним письменником, мало хто з них промовляє до мене. Серед німецьких новелістів він єдиний, ким я можу захоплюватись, і ким я палко захоплююсь. (Емілія Матайя. Уривок із щоденника: Захер-Мазох. 23 січня 1876 року, 11 година ночі).