По-перше, вона виявляється в унікальному вмінні автора майстерно відтворити кольористику зображуваного, тонкому відчутті психологічних нюансів, пов’язаних із тональністю та освітленням. Світло в його творах стає визначальним чинником неповторної аури окремих сцен. Так, в експозиції Дон Жуана з Коломиї скупе розсіяне світло гасової лампи наповнює шинок зеленавим мерехтінням, перетворює його на кам’яну, порослу мохом печеру древнього Ізраїля, де всі предмети та обличчя присутніх набувають відтінку мідної патини, колір якої витворює основну тональність приміщення. Сир, вкритий зеленавою пліснявою, скорботне обличчя єврей, мовби вкрите позеленілою міддю, яка надає його біблійним рисам ще більшої архаїчности.
Інтер’єр маєстатичних залів старовинного замку в новелі Мертві ненаситні видається немов захованим у тінь, оповитим похмурою темінню ночі, крізь яку де-не-де проглядають з портретів виразні шляхетні обличчя. Колись проникливі барви приглушені тут попелясто-сірим пилом та плетивом павутиння, навіть сивого старого проводиря вкриває біла пліснява. Натомість місячна зимова ніч наче залита свинцево-сірим магічним сяйвом.
Особливого значення набувають барви у новелі Венера у хутрі, кольорова гама якої має виразне символічне навантаження. Зростання внутрішньої потреби страждання Северина, залежність його почуттів від деспотичної поведінки Ванди супроводжується згущенням тональности її вбрання: від запашного білого мусліну легкої сукні, що нагадує античну туніку, до чорної оксамитової амазонки та шуби з темного хутра. Якщо перші побачення відбуваються на лоні умиротвореної, поетичної природи — характерна сцена споглядання статуї Венери посеред омитої грозовим дощем, залитої сонячним світлом галявини напівздичавілого парку карпатського курорту — то в завершальній фазі відносин, коли страждання головного героя досягають свого апогею, а жорстокість жінки, яку він кохає, — довершеної підступности, кольорова гама освітлення зазнає трансформації: від сонячно-золотавого вона переходить до різноманітних відтінків червоного. Простір розкішної флорентійської вілли заливає світло, що падає крізь червоний скляний купол — мов кров, розтікається воно по підлозі; ложе в купальні вкривають червоні оксамитові подушки; отоманка — недосяжний для пристрасних жадань Северина престол Ванди — стоїть у червоній напівтемряві кімнати, завішеній тяжкими портьєрами й освітленій червоними відблисками вогню в каміні та спалахами світильників — уся кімната немов потонула в крові.
По-друге, як засвідчує уважний підхід до текстів, “погляд”, набуваючи метафоричного значення, мовби відчужується від суб’єкта споглядання, виконує самостійну функцію. Головному героєві новели Мертві ненаситні здається, що великі, темні, палаючі очі жінки на портреті фосфоризують, переслідують його. Інтуїтивне перенесення такого “звільненого” погляду набуває характеру оксюморона, надто у характерних “пігмаліонівських” сценах Захер-Мазоха. “Мертві білі очі” мармурового зображення жінки в цій же новелі оповиті поволокою і випромінюють “оксамитовий блиск”; їх погляд “проникає в душу, мов подих весни”. Ця ж стилістична фігура трапляється й у Венері у хутрі, де зазнає цікавого розвитку. Загалом, цю новелу не раз називають “історією погляду”, де його особливі прикмети набувають функції лейтмотиву твору.