Природне чуття в нас — якщо не виснажена, то надто вироблена рілля. Схильний до розмірковувань німець уже давно мав схильність іти крізь вимір рефлексії, поляризуватися зі своєю думкою. Нам важко відчути та глянути безпосередньо, ми бачимо та відчуваємо в об’єкті наш суб’єкт. Природне відчуття, притаманне Сходу, для нас недосяжне.
Чуттєвість присутня й в іншому протиставленні, характерному новелістиці Захер-Мазоха, а саме Півночі й Півдня, де останній стає для письменника не лише атрибутом природности, а й щирости вираження почуттів та прагнень не зіпсованої цивілізацією людини, світосприйняття якої не деформоване пуританським фарисейством. Якщо хронологічно горизонтальне протиставлення Сходу та Заходу присутнє здебільшого в новелах так званого галицького циклу, то порівняння Півночі з Півднем стає лейтмотивом Венери у хутрі й проходить по вертикалі епох — це протиставлення античного та християнського світосприйняття. На абстрактній Півночі, у крижаному світі християнства чуттєва богиня кохання повинна кутатись у тяжке, велике хутро — щоб часом не застудитися. Поряд з цим, Південь, уособленням якого стає для письменника Італія, — це місце, де розквітає краса без колючок (відвертий натяк на часто вживану німецьку ідіому “рожі без колючок не буває”) та чуттєвість не має нічого спільного зі стражданням. Це інший світ, у якому ми перебуваємо, світлий, чуттєвий та радісний. Ландшафт тут теж інший: ніжно-зелені схили гір, білі вілли, розкидані де-не-де, і все це залите яскравим сонцем. Люди тут не такі серйозні, як ті, що живуть на Півночі, вони менше роздумують і видаються щасливими.
Не випадково, напевно, дилема між почуттям та здоровим глуздом, природою та цивілізацією, чуттєвим гедонізмом та холодним прагматизмом найоб’ємніше окреслено з’являється у зверненні до простору батьківщини Захер-Мазоха — Галичини — назавжди втраченого краю дитинства, де, як у Бруно Шульца, панують “хаос та поезія”. Ностальгійний образ Галичини, обрамлений орнаментом ландшафту галицької рівнини, підгір’я та Карпат стає тлом його творчости:
На цій неосяжній рівнині, де здається, що земля й небо торкаються одне одного та змагаються за велич та благородство, людина ще зберегла відчуття нескінченности та вічности. Хоча це дає їй усвідомити і свою нікчемність, однак водночас підносить понад цим малим світом, до зір, які там видаються до нас ближчими, ніж у мерехтливих містах Заходу… Цісар далеко, Бог — близько. (Леопольд фон Захер-Мазох. Сувеніри. Галичина).
“Ментальний ландшафт” галицького простору вступить згодом у діалог мов та текстів письменників Галичини. У Захер-Мазоха він витворює центральний топос світу уяви письменника, стає зримим місцем втілення думки, смислового представлення продуманих контекстів. Його Галичина, хоча й зумовлена реальною дійсністю, — це феномен, який існує поза часом, простір якого охоплений мовою. Хоча й вилучений із звичних часово-просторових вимірів, він витворює свій життєвий світ:
Час і простір втрачали свою вимірність, і гра на сцені була вже не грою, а справжнім життям (Л. фон Захер-Мазох. Мандрівні комедіанти).
Галичина Захер-Мазоха бере свій початок в екзистенціальних, психологічних, соціологічних та естетичних джерелах. Недарма письменника не раз називали “старонімецьким співцем Галичини”, а то й просто “галицьким письменником”. Тоді, упродовж XIX ст. цей край видавався західним європейцям “зеленим місцем”, якого ще не торкнулась рука цивілізації; “Пів-Азією” назове її молодший сучасник письменника Карл Еміль Францоз, і згодом, уже в XX ст. він з’явиться у Йозефа Рота в образі багатого краю бідних людей. Хоча сама й страждає від бюрократії Габсбурґів, Галичина протягом усього життя додає Захер-Мазоху сил, стає для письменника творчою лабораторією, каталізатором уяви. Як місце зустрічі та перетину багатьох культур Сходу та Заходу, вона формує підгрунтя продуктивної моделі його творчости. Завдяки різнокультурній поліфонії своєї вітчизни Захер-Мазоху вдалося одним із перших вийти за межі однієї культури та замкненого простору однієї національної ментальности — Галичина стає для нього наднаціональним поняттям. Німецький, слов’янський та юдейський елемент у психоментальності письменника — це результат співіснування народів, яке він охоплює спільним локусом “у нас”. Даремна справа намагатись визначити національну ідентичність героїв Захер-Мазоха, як, мабуть, і самого автора.