Мене приймали вже майже за всіх: за єврея, угорця, богемця і навіть за жінку. Тому більш ніж необхідно представити моє дійсне походження (Леопольд фон Захер-Мазох. Сувеніри).
Розповідаючи про свою сім’ю, Захер-Мазох з захопленням зазначає, наскільки етнічно строкатою вона була: серед його пращурів по батьківській лінії — іспанські католики з мавританськими впливами та богемці, як тоді називали чеських німців; з материнської — поляки, та, можливо, і нащадки давнього русинського роду, що для монархії Габсбургів, країни, де свого часу “ніколи не заходило сонце”, “тигеля націй та народів” було звичним і, навіть прикметним.
Окремі риси національних характерів водночас протидіють і доповнюють одні одних, народи мирно співіснують і конфліктують, як це було притаманно єдиному велетенському простору Дунайської монархії, малою моделлю якого стає Галичина. Письменник не раз звертається до проблем національних меншин свого краю, хоча не раз і’вдається до надмірної ідеалізації та часткової схематизації, видає бажане за дійсне. Як засвідчують тексти, він був добре ознайомлений з проблемами галицьких політичних рухів, відродженням окремих націй. Прикметно, що непорозуміння та сутички, зображені в творах, Захер-Мазох інтерпретує як наслідок соціальної несправедливосте та зіткнення політичних інтересів різних партій, яскравими прикладами чого стають коментарі самого автора та рефлексії, вкладені в уста його персонажів у новелах Опришок, Хлопський суд, Дон Жуан з Коломиї. Та образ барвистого різнокультурного світу, як і сама ідея можливосте співжиття ментально різних народів — єдности в розмаїтті — була на той час в австрійській літературі новою, відлуння її, знову ж таки пізніше, знаходимо в Йозефа Рота: Не знаю, чи кому це може завадити…
Незважаючи на ідеалізацію, шаблони та характерну романтичну стилістику, образи представників різних етносів у новелістиці Захер-Мазоха могли б послужити взірцем імаґології того часу. Як людина тонкої вдачі та проникливий психолог, письменник створює незабутній калейдоскоп різних народів, з симпатією, теплотою та відвертим захопленням сягає глибин національного характеру. Такими є його образи галицьких жінок з однойменного нарису, головний герой новели Дон Жуан з Коломиї — шляхетний русин Дмитро, волелюбний гуцул-опришок Микола з новели Опришок, пристрасної вдачі польська аристократка Альдона в Прогулянці на санях, гордий розбійник-русин Кирило із Хлопського суду, різноетнічна містечкова громада в Мандрівних комедіантах, українська дрібна шляхта та селяни із Свята обжинок. Притаманне авторові порівняння східно- та західноєвропейської психоментальности розпочинає експозицію новели Мертві ненаситні, де етнічно збірне поняття галицька гостинність протистоїть характерові стосунків між людьми в “затишній” Німеччині, у чому знаходить своє вираження слов’янсько-німецький антагонізм, який займає визначне місце в творчості Захер-Мазоха.
Особливої майстерности письменник досягає у створенні невеликих художніх ескізів окремих національних типів, яким притаманна висока естетична вартість. Кількома штрихами йому вдається створити неповторний культурно-історичний палімпсест, де за окремими зовнішніми рисами проглядається минуле та сучасне буття народу. Таким є портрет єврейки, жінки шинкаря в новелі Дон Жуан з Коломиї, де риси обличчя, постава, палаючо-зів’ялий, сумно-насміиїливий, принижений та водночас жадібний помсти вираз очей передають біль, ганьбу, ляпаси та батозкані побої, що випали на долю її народу. Пластично змальований образ української селянки Єви, обраної королевою врожаю у Святі обжинок. Він з’являється у перетворенні, зафіксованому кожної наступної миті в русі: дівчина встає, гордо стріпує головою, закидає обидві довгі й товсті коси на груди й починає одну розплітати. Потім, уже як королева, коротким наказом звертається до женців й швидко розпускає коси, розсипає довге м’яке волосся, наче чорний плащ, по плечах. Кожен порух її фіксує гордий, незалежний та вольовий характер, усвідомлення своєї краси та впливу, який вона здійснює на тих, хто захоплено споглядає її.