Прикметно, що етнічне розмаїття краю Захер-Мазох відтворює саме в жіночих образах. Він рідко змальовує юних дівчат — його на психічних процесах, породжених напругою, яка виникає у сфері цих стосунків, як результат їх амбівалентности. Саме в них, як ніде, він знаходить багато жорстокости й так мало жалю.
Філософським тлом цього погляду стає для Захер-Мазоха вчення Артура Шопенгауера, чиє світорозуміння мало на письменника великий вплив. Визначення філософом кохання — як джерела довгих мук та коротких утіх скеровує тематику Захер-Мазоха у річище “фаталізму плоті”, де жіноча сутність виявляється у формі непідвладної розуму магічної сили:
У жінці я бачу щось вороже, воно химерно з’являється навпроти мене в її цілковито чуттєвій сутності, мов неодухотворена природа. Вони обидві видаються мені вабливими й зловісними водночас (Леопольд фон Захер-Мазох. Любов Платона).
Стосунки між чоловіком і жінкою набувають в уяві письменника певної схематизації відповідно до словесної формули “бути молотом чи ковадлом”, де роль останнього, зазвичай, випадає на долю сильної статі. Видасться, чоловік у зображенні Захер-Мазоха до самозабуття плекає цю роль, насолоджується нею, дає себе повністю поглинути пристрасті. Саме в цій інтерпретації психологи відносин між чоловіком та жінкою віденський психіатр-криміналіст Р. Краффт-Ебінг знайшов згодом тематизацію психічної перверзії, — отримання сексуальної насолоди від болю, яку він виявив і ввів за назвою “мазохізм” у реєстр шостого видання своєї праці “Psychopathia sexual is” (1890 — за п’ять років до смерти письменника), незважаючи на неодноразові протести Захер-Мазоха та його сім’ї. Як влучно зауважив один із сучасних дослідників творчости письменника Еґідіус Шмальцрідт, з таким же успіхом психіатр міг би утворити цей термін від імені Северина — головного героя Венери у хутрі — як епонім “северинізм”.
Поміж тих, хто досліджував широчінь досягнення думки, він — найбільше обмежений. І Захер-Мазох був, деякою мірою, його жертвою (Карл Краус про Краффт-Еббінґа).
Творчість письменника, як і його особистість, потрапляє в епіцентр невгамовного перехресного вогню сучасників. До підозри в сексуальному збоченні додаються напади та цькування за відверті симпатії до національних меншин Австро-Угорщини — надто захоплення слов’янським світом та культурою східногалицького єврейства; за визнання Захер-Мазоха та високу оцінку його творів у Франції — надто в часі Франко-прусської війни… Хтивий, розбещений, хворий — ці означення нещадно майорять у публікаціях про письменника, не оминаючи навіть некрологів:
Його діяльність — це попередження молодим кар’єристам сучасности, які, подібно до нього, хочуть позбавити мистецтво його ідеалів. Нехай вони повчаться на його долі, як навіть щедрий талант, збитий з пуття, врешті-решт погрузає в болоті (Карл фон Талер. 189S).
У письменника була тоді лише одна відповідь:
Там, де все навкруги — лицемірство й брехня, там правда видається божевіллям!
З часом поняття “мазохізм” перетворюється на стереотип, укорінюється в побутовій свідомості, зазнає навіть деякого розвитку: мазохізм психічний, соціальний; мазохізм творчости. За ним, особливо після 1933 року, коли ім’я письменника з’являється у “чорних списках” нацистів, твори Захер-Мазоха, аж до 1980-х років зникають з книжкових полиць.
Читаючи тексти письменника, здавалося б, треба докласти зусиль, щоб не помітити, наскільки вони гротескно-пародієзовані. Хоча його стилістиці й властива номінативна образність художнього мовлення — слова вживаються у їх прямому значенні, без алегоричного, інакомовного значення, однак сама інтонація, з якою автор звертається до своїх читачів (а то й слухачів), змальовуючи фантазми своїх героїв, надто часто стає промовисто іронічною: оповідач просто глузує. Іронія Захер-Мазоха — це й спосіб мовлення, і художній троп. Однак ця іронія виражає не усвідомлення автором неможливости поєднати ідеал та дійсність як розуміли її романтики, а спрямована на руйнування ілюзії у самого читача, як це було в Генріха Гайне. Іронія Захер-Мазоха доведена до абсурду, письменник іронізує над самим романтизмом.
Особливо часто звучить іронія в “одверто романтичній” новелі Мертві ненаситні, яка багатьма мотивами “перегукується” з Венерою у хутрі: якщо “мармурова жінка” входить до кімнати, мов місячний промінь, то це ж порівняння, вжите стосовно пана Конопки, знімає напругу всієї фантасмагорії. Привид за вікном у місячному світлі, що наводить жах на все товариство, виявляється всього-на-всього тупоголовим сніговиком. Розповідь головного героя про незабутню ніч насолоди й кохання, яку він провів в обіймах красуні без серця, розпочинається буденною деталлю — Манвед ловить міль, яка кружляє навколо самовару. Та й сама Венера у хутрі — мало що не цілковита іронія: звучить вона й у саморефлексіях Северина, і в інтонації його оповіді, і в сценах, означених згодом у адекватному сприйнятті, як “мазохістичні”. Історія “надчуттєвого” чоловіка написана не звичайним чорнилом, а червоною кров’ю, і ця заувага надає вже подальшій розповіді певного відтінку, де вислів — я без жартів зазнав на собі нагая, поданий в іронічному контексті, провокує відповідне тлумачення. Іронія звучить у діалогах між Вандою та Северином, де звороти бути рабом красивої жінки, або ж ми, жінки, надзвичайно винахідливі, задають їхньому спілкуванню одверто-глуаливого тону. Та чи не викличе посмішку в читача запитання торговця канчуками на базарі, куди Ванда прямує в супроводі Северина: …чи має це бути нагай для бульдога? Або й зображення подорожі потягом у пропахлому цибулею вагоні, чи епізод, коли Северин змушений орати ниву з ярмом на шиї? Поклоніння жінці, захоплення нею до самозабуття й самопожертви — у нашому освіченому, тверезому, філістерському світі — можуть бути трактовані лишень як ілюзія, яка неодмінно розчиняється в іронії й поступово переростає у гротеск, сягає, подекуди, навіть абсурду.