Ззовні вони не такі вже й різні, як насправді. В обох племен можна знайти худорлявих та пишнотілих, маленьких ґраційних та високих ставних жінок, в обох свій обрис обличчя, пухкенький кирпатий носик, в обох племен також — хоч і не такий вродливий, проте досить милий тип з пухкими вустами і маленьким котячим носиком. Але погляд польки зраджує її холодність, уміння володіти собою, розважливість при зовнішній жвавості, а глибокі очі малоросіянки — її пристрасність, гнівливу натуру, яка ховається за розсудливістю й гідністю її поведінки.
Якщо польку називають француженкою, то великоросіянка — це британка, а малоросіянка — іспанка Сходу. Полька прагне наказувати, малоросіянка ж — бути вільною. Коли полька володіє чоловіком, великоросіянка хоче йому підкорятися, як німкеня, то малоросіянка вимагає рівности з ним. При кожній нагоді в ній спалахує нестримна козацька вдача, що не визнає жодного пана і жодного слуги. Між Доном та Карпатами живуть вроджені демократи — ні візантійський імператор, ні варяги, жодний король Польщі, жодний цар не зламали їхнього духу, не підкорили їхньої свідомости. Вони завжди готові змінити плуг на спис, живуть маленькими республіканськими громадами, як рівні з рівними, для східних слов’ян вони — паростки майбутнього, паростки свободи.
Циган кочує зі своїми мелодіями на Північ, росіянин іде до шинку, щоб там пити свою горілку; він прислухається до буйнотужливих козацьких пісень про волю, хапається руками за голову й ридає.
У Галичині польські пані зі шляхти, з поміщиків ледве чи не всі гарні або принаймні привабливі; міський елемент, який утворився переважно з німецьких переселенців, поступається красою (у змішаних шлюбах перемагає тут, очевидно, німець). Краків’янка струнка, граційна, гарно збудована, польська селянка стоїть найближче до цього благородного стану. Жінки мазурів, що заселяють рівнину від Кракова аж до Сяну — худі, чорняві. У них більше темпераменту, більше духу, ніж тілесної краси, ну, а жінки високих вродливих мешканців гір, гуралів, переважно непоказні, а часто й потворні. Люд Східної Галичини представляє таку зміну типів та образів, яка ледве не збиває з пантелику. Сусідні села часто виявляють найрізкіші контрасти — найпотворнішої і, майже поряд, найшляхетнішої людської породи.
Перебування монголів у Південній Русі, розселення бранців на безлюдних просторах залишили значні сліди. Тут можна натрапити на загадкові видовжені голови, на бородатих чоловіків — справжніх шведів, на жінок із пшеничним волоссям і з великими сірими очима. Це нащадки шведських бранців; а он там — маленькі незграбні створіння з жовтою шкірою, косими вузькими очима, плескатим носом, тонким чорним волоссям — це діти ногайської орди. В іншому селі — знову виразний східний тип. Давні документи свідчать, що тут колись оселились полонені турки.
У кожній місцевості галицький русин має інший характер. Мешканці великої рівнини від Сяну до Пруту досить великорослі, мають симетрично збудовану міцну статуру, свіжий колір шкіри, жінки — часто найчарівніші риси обличчя, а на противагу правильним рисам інколи — майже тваринна порода з широкими вилицями й великим ротом. На галицькому Поділлі впадає в очі благородна, майже шляхетна зовнішність: світло-коричневе волосся охоплює не лише “Образ Мадонни”, але й багато інших облич, які чекають на пензель русинського Рафаеля.
Малоросіянка з-над Пруту — це мешканка Півдня, і її вогнисті очі, а темне пишне волосся, гарний обрис обличчя можна побачити поряд з вірменкою та румункою. Майже бездоганно гарною є мешканка Карпат, гуцулка.
Гордо несе вона свою голову — як чоловік, який ніколи не був закріпачений чи підлеглий якогось шляхтича, ніколи не був перетворений у тяглову силу, її привітання — це поблажливість, нічого від покірливої ввічливости жительки рівнин. Вона сидить на коні, як її сестра, донька Кавказу, з веретеном у руці, і, коли лунає принадне запрошення якогось шляхтича, вона знає, як йому відрубати.
Малоросійські громадяни східногалицьких міст та базарів — це привітні, інтелігентні, старанні, мрійливі люди. У майстерні та крамниці жінка розквітає не так, як у дворі пана чи на вільних вершинах гір, проте міські малоросіянки — привабливі, розумні, гостинні жінки, а їхніх синів потребують для державної служби та цінують на ній. Малоросійська шляхта не була настільки полонізована, як зазвичай вважають. Багато родин належить ще до грецького обряду, немало з них зберегло свою національність і тепер, коли русини день за днем відвойовують у поляків ґрунт, вони не бажають її втрачати.