Тоді природа промовляє до нього в образі жінки: “Ти моє дитя. Ти боїшся мене, наче смерти, але я тут, і ти тут. Цілуй мене! Я кохаю тебе, ходи, творитимемо разом чудо життя. Якого ти так боїшся. Іди до мене, я кохаю тебе!”
На якусь мить він замовк, а потім знову продовжив свою розповідь:
— Ми з Миколаєю були такими щасливими! Батьки чи сусіди, які бували у нас у гостях, бачили, як верховодила вона в домі, і як усі їй корилися. Челядь, досить їй було зиркнути на когось, лиш головою одразу ж кивали, кланяючись, наче качки на ставу. Якось мій молодий козачок розбив з десяток тарілок. Наклав їх собі на руки аж до самого підборіддя та й не втримав. Моя жінка відразу ж до батога! “Ну, якщо мене батожитиме сама господиня, — каже він, — то я згоден щодня бити тарілки”. Розумієте? І вони обоє засміялися.
Приходили й сусіди.
Раніше вони заходили до мене тільки на свята, наприклад, на Великдень, покуштувати свяченого, а тепер стали бувати за будь-якої нагоди. Усі приходили, скажу я вам.
Бував Мак, лейтенант у відставці, він знав напам’ять усього Шіллера. Добрий був чоловік. Біда тільки в тому, що дуже полюбляв випити. Не подумайте, він не так напивався, щоб валятися під канапою. От уявіть собі. Маленький, грубий, червонопикий чоловічок ставав на середину кімнати і декламував про битву з драконом, а тверезий — уявляєте — переповідав нам геть усі французькі війни. Ну, посудіть самі, хіба можна на такого гніватися.
Приходив і барон Шебіцький. Знаєте його? Власне кажучи, старого пана звали Шебіґ, Соломон Шебіґ. Був він єврей, ходив з вузликом за плечима, купував і продавав, нажив собі маєток і став зватися Шебіґштайном. Якщо хтось там може називатися Ліхтенштайном, казав він, то чому мені не бути Шебіґштайном? А його син зробився бароном і називається Рафаель Шебіцький. Завжди він сміється. Скажете йому: “Виявіть мені честь, приходьте з візитом!” — він регоче. А покажете на двері: “Геть звідси! Пішов” — теж регоче. А кожній вродливій жіночці відразу ж обіцяє сукні з Бродів або шаль з Парижу; п’є саму лиш воду, щодня париться в лазні, носить масивний золотий ланцюг поверх оксамитової камізельки і хреститься перед трапезою та після неї.
Бував шляхтич Домбовський; довготелесий поляк з червоними очима, сумними вусами та порожніми кишенями, який завжди збирав пожертви для бідних емігрантів; кожного чоловіка, якого бачив удруге, він кидався несамовито обнімати і ніжно цілувати. Випивши зайве, починає проливати потоки сліз й співає “Єще Польська не зґінела”; першого стрічного бере попід руку, щоб довірливо повідати тому все про польську змову; а коли врешті надудлиться, то викрикує: “Віват! Хай живе!” і п’є з брудних жіночих черевичків.
Преподобний пан Мацек, сільський священик — втілення справедливосте, він завжди знайде слова потіхи для всіх і в усьому, чи то стосується народження, чи смерти, чи одруження. Найбільше цінує він тих, хто спочив у Бозі, і панахиду по них правив за найвищою таксою. Коли панотець що-небудь комусь доводив, то промовляв: “Присягаюсь чистилищем!”, тоді як інший на його місці сказав би “Присягаюсь Богом” чи “Слово чести!”
А ще бував у нас учений Тадеуш Кутерноя, котрий ось уже одинадцять літ намагається здобути ступінь доктора, та ще й — подумати тільки! — доктора філософії.
А ще поміщик Леон Бодошкан, справжній друг. Та інші веселі панове.
Веселе товариство! Веселе, як бджолиний рій, а от перед нею усі відчували респект.
Жіноцтво теж приходило до неї в гості; добрі подруги, які забігали погомоніти, солодко усміхалися, щохвилі присягалися в любові та дружбі, а потім… та ви й самі знаєте. Ось так ми й жили з нашими сусідами, я пишався своєю жінкою, коли вони пили з її черевичків і декламували їй вірші, а вона поглядала на них, немов кажучи: “Чого вам усім треба?”
Найлюбіше нам було залишатися наодинці зі собою.
Таке велике господарство, як наше, приносить, знаєте, клопоти й свої радощі. Жінка сама взялася до справи. Ми самі будемо керувати, казала вона, а не наші міністри. А міністром був мандатор Крадулинський, старий поляк, чоловік, скажу я вам, послідовний — на своїй голові не мав ані волоска, а у своїй бухгалтерії ані єдиного рахунку, що був би впорядку. Потім — лісничий Фрайдель. Німець, як ви могли, певно, виснувати. Маленький зростом, мав маленькі очиці, великі прозорі вуха та високого та й тонкого, аж прозорого гончака.
Моя дружина спрягла їх усіх докупи. Ба! Певний, що вона б і батогом їх потягнула, якби вони їхали не так, як їй того хотілося.
А що вже казати за селян. Ішли ми собі полями. “Слава Йсусу Христу!” — “Навіки, Слава Богу! Амінь!” — і все це так радісно. А на обжинках на нашому подвір’ї аж вирувало від людей, челяді, косарів. Моя Миколая стояла на сходах, а вони клали їй до ніг снопи з нового урожаю. Веселилися, співали, танцювали. Вона брала в руки чару вина: “Будьмо здорові!” — і випивала до дна.