Челядь цілувала їй ноги, присягаюсь.
І на прогулянки верхом вона також зі мною виїжджала. Я простягав руку, вона ставала на долоню — і вже була в сідлі. Для верхової їзди у неї була смушкова козацька шапка з золотою китицею, що витанцьовувала на всі боки, а кінь іржав, роздуваючи ніздрі, коли вона поплескувала його по шиї. Потім я навчив її обходитися з рушницею. Була у мене така маленька рушниця. Стріляв нею горобців, коли був малим. Перекинувши її собі через плече, вона бродила зі мною лугами й стріляла перепелів. Розкіш то була, скажу я вам, розкіш! Якось внадився яструб до моїх курей, вхопив у Миколаї з-перед очей чорну квочку з білим чубчиком. Я чатував на нього. Аякже!
Одного разу повертався я від ями, де прикопують на зиму яблука. Аж він тут як тут. Ячить й кружляє над подвір’ям. Я ж тільки лаюся. І раптом постріл. Яструб ще раз змахує крильми й падає додолу.
Хто стріляв?
Моя дружина.
— Більше не крастиме у мене квочок, — каже й прибиває птаха на дверях стодоли.
Приходить фактор[8], випаковує свої манатки, голосно вайкаючи. Єврей тільки зітхає щоразу: “Строга пані!” — і цілує її лікоть.
Або ж їду до міста. Йде пані старостиха[9] у блакитній сукні з білими мушками. Мода є мода. Куплю і я таку саму. Моя Миколая червоніє.
Якось вибираюся в Броди, привожу оксамиту усіх барв, шовки, хутра — та які хутра! Серце її мало не вискочить з грудей, скажу я вам. Але ж одяглася вона, очей не відірвати!
Була у неї кацабайка[10], зелена, справді, соковито-зелена, оторочена сибірською сірою білкою — російська цариця не мала кращої — а білка завширшки з долоню. І уся кацабайка підбита срібно-сивим хутром, така м’якенька.
Бувало лежала вона собі довгими вечорами на канапі, заклавши руки під голову, а я читав їй уголос. Полум’я потріскує, самовар співає, цвіркун цвіркоче, шашиль шарудить, миша спокійно гризе щось у кутку, бо білий кіт лежить собі на припічку й пряде пісеньку.
Читаю їй романи. У Коломиї, знаєте є випозичальня, та й у сусідів — у того чи іншого — знайдеться якась книжка.
Вона лежить із заплющеними очима, а я у — фотелі, і лиш поглинаємо книжки. Довго не можемо заснути. Сперечаємося, чи дістанеться героїня героєві, чи ні. Часом трапляються мелодраматичні історії, і тоді моя Миколая аж паленіє від люті, до самих кінчиків вух. Вона піднімається з подушки, підпирається рукою і каже мені так, наче це я той роман написав: “Вона не має права так робити, чуєш?” — а сама мало не плаче.
Жінки у цих романах, знаєте, завжди страшенно шляхетні, коли коханий у небезпеці, вони тут як тут, щоб жертвувати собою. Подумайте лишень! Чорти б їх ухопили! Якось була, щоправда, така сцена, де жінка відступається від чоловіка, щоб урятувати дитину. Дурна історія, скажу я вам. “Сила материнської любови”, так вона, здається називається. Дурна історія, але Миколая аж тремтіла з хвилювання і довго про ніяку іншу книжку й чути не хотіла.
Часто буває стрибає вона з ліжка, жбурляє мені книжку просто в обличчя і показує язика. І ми гасаємо одне з одним, як діти. Я ховаюся за дверима й лякаю її.
Або ж вона починає розігрувати зі мною щойно прочитану історію. Йде до своєї кімнати. “Коли повернуся, то будеш моїм рабом”. Потім перевдягається султаншею, одним шалем обвиває стегна, а другим — голову у формі чалми. Мій черкеський кинджал — за пасок, уся оповита білим серпанком — і виходить до мене. Жінка! Де там… Богиня!
А коли вона спала, я міг годинами дивитися на неї, прислухатися до її дихання. Часом вона зітхала уві сні, і мені ставало так боляче, ніби я завдавав їй якоїсь муки, і страх охоплював мене, що вона, може, вже не моя, що вона померла. Тоді я кликав її, вона сідала в постелі, дивилась на мене великими очима, й сміялася.
Та найкраще їй вдавалася роль султанші. Ані один м’яз не ворухнеться на її обличчі. Коли я казав: “Але ж, Миколає!” — я підсміювався з неї, вона ж тільки зводила догори свої брови, упивалася в мене очима так, що я замалим почувався, мовби на палі. “Чи ти при своєму розумі, рабе!” — і не було на те ради. Я був її рабом, а вона повелівала, як султанша.
Отак жили ми, мов пара ластівок, сиділи рядочком й голубилися. Солодка надія помножила нашу радість. Та все ж, як боязно мені було за дружину. Я часто відгортав її волосся з чола, просто так, і сльози підступали мені до очей. Вона розуміла мене, обнімала за шию і плакала.
8
Кожний великий власник маєтку мав свого єврейського агента, родинного єврея, якого називали фактором.
9
Староста — королівський службовець, який урядував у районі, який відповідав колись теперішньому повітові. Посада відповідала посаді австрійського крайсгауптмана.