Проте усе сталося так несподівано, прийшло, як щастя. Я поїхав до Коломиї за лікарем, а коли повернувся, вона простягнула мені на руках дитя.
Наші батьки просто танули з радощів, а челядь… гуляла й веселилася, усі були п’яні, а на стодолі стояв собі в задумі бузьок на одній нозі.
Було тепер про що думати, про що турбуватися, і кожна важка година пов’язувала нас ще міцніше.
Але так тривало не вічно …
…Голос мого співрозмовника став м’яким і тихим, він аж тремтів у повітрі, легенько, наче димок від його люльки…
— …А вічно бути так не могло. О прошу вас… і потім… так чи інак… зрозумійте мене. Таке вже правило… Точніше, я гадаю, така природа. Я часто думав про це. А ви що скажете?
Був у мене друг Леон Бодошкан. Він надто багато читав, то й захворів через те. Так ось він часто говорив мені…
Але навіщо усе це? Я можу вам…
Він витягнув з-за пазухи пожовклу смужку паперу.
— …Він і писав багато. Не був знаменитим, але знав усе… Дивився, наче у воду. Він заглядав у людину, всередину, наче в розібраний годинник, чи все там на місці. І відразу ж казав, що там бракує. Він розумів про що, наприклад розмовляють поміж собою коти, сміявся й переповідав їхні балачки. Або ж брав квітку і показував нам, як вона живе, як живиться. Він часто говорив про жінок. Жінки й філософія привели його до загибелі.
Він часто щось занотовував, а коли йшов до лісу, то все написане викидав геть. Папір лякав його.
Стривайте, бо я забуду…
Він казав, хто може записати свою любов на папері, той не здатний любити. Він читав грубезні фоліанти в оправі із свинячої шкіри, усього Нестора, але від любовного листа тікав світ за очі. Тож слухайте…
З цими словами він поклав на стіл засмальцовану смужку паперу.
— Ні, це рахунок, — чоловік сховав клаптик до кишені. — Ага, ось тут.
Він відкашлявся і почав читати:
— “Що таке наше життя? — Страждання, сумніви, страх, розпач.
Чи знаєш ти, звідки взявся? Хто ти? Куди прямуєш?
Не мати жодної влади над природою і не знаходити відповіді на це прокляте запитання. Уся наша мудрість, врешті-решт є самовбивством. Але природа наділила нас стражданням, найстрахітливішим у житті людини, — любов’ю.
Люди називають її втіхою, жагою…”
При цих словах мій друг починав, звичайно гірко сміятися. “Поглянь, — казав він мені, — на вовка, коли той шукає самицю. Як він ломиться крізь хащу, слина тече йому з пащі. Він уже не виє, а лиш метляє хвостом. І його любов — хіба це насолода? Це боротьба за життя, вона знекровлює любов.
Мій Боже. А чоловік! Хіба він не кладе свою горду голову жінці до ніг і не благає: “Топчи мене! Топчи мене своїми ніжками, я хочу бути твоїм рабом, твоїм слугою, тільки прийди й звільни мене!”
Так, любов — страждання, а насолода — порятунок. Але це також і влада, коли один повеліває іншим, це сутичка, в якій один підкорює собі іншого. Любов — це рабство, і коли любиш, стаєш рабом. Ти відчуваєш, що жінка знущається над тобою, а ти розкошуєш у пристрасних виявах її деспотії та жорстокости. Цілуєш ногу, що топче тебе.
Жінка, яку я люблю, вселяє в мене страх. Я тремчу, коли вона несподівано заходить до кімнати, зашелестівши сукнею. Жест, порух, захопивши мене зненацька, лякає.
Здається, поєднався би у шлюбі навіки, на це і на те, потойбічне життя, злився б воєдино. Поринаєш душею у чужу душу, опускаєшся вглиб чужої, ворожої натури, приймаєш її благословення. Смішно, страшенно смішно, бо так не завжди буває. Щомиті тремтиш, боячись втратити себе. Лякаєшся, коли та, інша людина, заплющує очі, змінює голос. І прагнеш стати Єдиною Істотою. Усі, всі свої святощі, ідеї готов вирвати із свого єства, щоб повністю перелитися в інше. Віддаєш себе, як річ… як сирівець. Роби з мене свою подобу!
Наче руки на себе накладаєш, кидаєшся у чужу суть, доки не повстане власна.
А тоді приходить страх повністю себе втратити. Відчуваєш ненависть до влади іншого над тобою. Здається, що ти уже вмер. Хочеш заслонитися від тиранства чужої істоти, віднайди себе знову в собі.
Це і є повстання натури”.
Мій співрозмовник знайшов другий клаптик паперу:
— “…У чоловіка була своя робота, свої справи, свої ідеї й наміри. Вони лопотять над ним крильми, мов голуби, й піднімаються, мов орли, угору. Не дають упасти.
А жінка?
Вона кричить “пробі!” Її “я” не хоче вмирати. О ні! І жодного рятунку! Вона ще носить подобу свого мужа під серцем, відчуває, як дитя росте, рухається — живе! І ось нарешті тримає його на руках, піднімає догори…