Якщо ви потішаєтеся собі з жінкою без кохання до неї, що про вас скажуть? Розпусник! У християнській моралі це само собою зрозуміло.
Якщо ви даєте такій жінці легкої поведінки гроші або даруєте їй щось, скажімо, хустку чи будь-що інше, кожен плюне в її бік. Продажна курва! Тільки так розуміється це у християнському шлюбі! А про що ж веде мову добропорядна дружина-християнка? Може, про свою жагу? Чорта з два! Про свій ранковий туалет мовить вона та про те, як вбирає та годує її добропорядний чоловік-християнин. Хіба не так?
Любов — це значить: піклуйся про свою дружину, забезпечуй своїх дітей і матимеш за це винагороду — подружнє ложе. І баста! Ось це і є християнський шлюб, чорти б його вхопили. Ось що я скажу.
Просто ганьба, коли дівчинисько закохується і — на, маєш тобі, — народжує дитину. Пфі! А тоді плюйтеся собі скільки влізе… Боже помагай!
Одружуються з кохання, питаю я вас, чи заради попівського благословення? Ну? Коли б одружувалися заради кохання, то на дідька здалося оте благословення? О! Ось вам моя думка!” — отакий наш панотець.
Усе самотніше ставало мені вдома, і я втікав з хати.
Броджу по полю під час жнив, залажу собі під складені стріхою снопи, курю й слухаю, як співають женці. Іду в ліс до лісорубів, часом вполюю білку. В усьому повіті немає такого ярмарку, на якому б я не був. Та й до Львова їжджу часто, особливо на контракти[11]. Тижнями вдома не буваю.
І врешті-решт приймається як належне те, що я свою жінку… ну, розумієте… тільки коротко, одне слово, дотримуємося норм християнського шлюбу.
Моєму сусідові таке, щоправда, й в голову не приходило. Гадає, певно, що можна змушувати своє серце палати, що Божий день. По півднини просиджує у моєї жінки, особливо тоді, коли мене немає вдома. Тільки-но я на ярмарок або на полювання, а він уже тут як тут.
— Чи мій друг,.. — так він мене називає, то ж дотримуватимемося цього звертання, — чи мій друг удома?
— Ні.
— О як шкода!
Чуєте? Ото тхір! Умощується й декламує з Пушкіна.
А потім десь у розмові: “Але ж його ніколи немає вдома! Гм…” — “Ніколи!” — тільки й киває головою моя дружина.
О Боже! Уявляєте, в усьому йому підтакує. Мовить отак натяками, а він лише хитає головою та співчутливо сопе носом. Про чоловіків говорить лиш у загальному, розважливо і повчально, не зважується одверто ганити, лишень покахикує собі у хустинку.
А мені, подумайте тільки, влаштовує справжній скандал, що я занедбую свою жінку. І яку жінку! Таку чудову жінку, з такою душею, такою чистою душею, таку духовно багату, яка читає Пушкіна, наче молитовник.
Легко казати! Ти маєш її за чашкою чаю, зодягнену у біляче хутро, жваву й веселу, мов білка, а я!… Ах! Слухайте краще далі.
Отож він перечитує їй купу книжок уголос, а вона собі виношує якісь ідеї і зітхає, коли мова заходить про мене.
Що ж, власне, діється? Що ми заподіяли одне одному? “Ми не розуміємо одне одного”, — каже вона.
Ось бачите, дослівно вихопила з якоїсь німецької книги. Дослівно, кажу я вам. Маєте оті ідеї.
Однієї ночі повертаюся я додому з Добромиля, з ліцитації, знаєте. Моя дружина сидить на канапі, нога на ногу, обхопила руками коліно і дивиться поперед себе відсутнім поглядом.
Мій друг щойно побував тут — на моїй дружині біляче хутро, та й зрештою я його нюхом чую. Якусь мить я трохи не розсердився, але потім облишив те. Моя дружина така мені люба, я цілую їй руки, голублю хутро на кацабайці. Раптом вона зводить на мене погляд, і той погляд такий чужий. Я лиш дивуюся.
— Так не може продовжуватися, — каже. Зовсім несподівано. Її голос став хрипким. Потім вона переходить на крик.
— Що з тобою?
— Ти приходиш до мене тільки вночі! — кричить вона. — До метреси залицяються по-великосвітськи, а я… я хочу любови!
— Любови? Хіба ж я тебе не люблю?
— Ні! — сідає на коня і геть з двору.
Я шукаю її цілу ніч, потім день. А коли наступного дня, увечері, повертаюся додому, бачу, що її ліжко стоїть у дитячій кімнаті, і я знову сплю сам…
Я міг би постояти за себе… це правда, але… тоді… тоді я був надто гордий, тоді я подумав, що все ще налагодиться. Ох ці наші жінки! Ось був у повітовій канцелярії один німець-канцелярист. Його дружина одержувала любовні листи від якогось ротмістра. “Що у тебе за лист, люба?” — бере листа з її рук, читає і тут же лупцює свою дружину.. Лупцює її — та що там казати — лупцює доти, доки вона знову не починає його любити. Ото був щасливий шлюб!
11
Так у Галичині називають пору, коли у повітових містах та у столиці збирається сільська шляхта, щоб укласти угоду з торгівцями, здебільшого євреями, на продаж своєї продукції.