Грінберг. (Голосно.) Спасибо, товарищ.
Софія. (Під час їхньої балачки одходить на другий кінець кімнати.)
Грінберг. Ну, товаришко, здається, є маленька надія. Я ще нічого не знаю певного, але... Я хочу перш усього перевести їх у друге місце. Розумієте? Там їх не знають, і легче буде звідти випустить. Я боюсь тільки, щоб тут, поки їх можна буде перевести, як-небудь случайно не той... Ви ж розумієте, тепер такий час... Страсті у всіх розгорілись, всі знервовані. Своє життя ніпочом, а то ще ворога. От я для цього і кликав товариша того. Це мій старший товариш по тюрмі...
Софія. (Простяга руку.) Дякую вам, товаришу.
Грінберг. О, підождіть дякувати. Це справа така трудна, що я не знаю, чи вдасться її провести. Я вам зможу сказать тільки через три-чотири... (Раптом прислухується.)
Софія. Я готова чекати не то що чотирі дні, а чотирі місяці, скільки хочете.
Грінберг. (З посмішкою). Але я так довго не можу чекати. Я хотів би вже сьогодні ввечері разом з вами одпразднувати щасливий кінець нашої справи. Ви нічого б не мали проти?
Софія. О, хоч у сю хвилину.
Грінберг. На жаль... треба підождать. Я між инчим уже говорив з своїми товаришами з приводу вашої справи, і мені удалось декого схилить до вас...
Софія. Правда? О, як це добре. Ах, як це добре! Ви ж розумієте, мені так тяжко було б бути, працювати з вами. Звичайно, я знайшла б сили зрозуміти, через що і як, але... чуття осталось би чуттям. І ви сподіваєтесь, що вони нічого не матимуть проти того, щоб їх звідси перевести в друге місце?
Грінберг. Да, я думаю.
Софія. (Знов потискує йому руку.) Безмірно вам дякую.
На дворі глухо вибухає залп.
Софія. (Здригнувшись.) Що це?
Грінберг. О, это ничего... Это так. Ничего.
Софія. Знов розстрілюють?
Грінберг. Нет, нет, это так, мы приказали приостановить. Не обращайте внимания. Да, так я, значить, надеюсь, что мы будем вместе работать. Я чрезвычайно рад, так как...
С о ф і я. А чи не можна б мені хоч побачитись зараз з батьком і братом? Подати надію?
Грінберг. О, нет, нет, это невозможно. То есть, возможно, можливо, але я не раджу цього робить. Ми рискуємо провалить справу. Та підождіть трошки, і ви зовсім з ними сьогодня побачитесь.
Входить Сємянніков.
Грінберг. (До нього.) Товарищ. Подтвердите вы этому неверному, что мы сделаем все возможное по делу его отца и брата.
Сємянніков. С удовольствием подтверждаю. С удовольствием.
Грінберг. Ну, бачите? (До Сємяннікова.) А мы тут успели даже заключить маленькое условие: сейчас же после освобождения товарищ примет более близкое участие в. работе.
Сємянніков. (Щиро й радісно потискуючи руку Софи.) Вот это дело! Я очень рад. Ведь у нас так мало культурных сил. Биться, стрелять мы еще так-сяк умеем, а дальше... Интеллигенция не верит нам, боится, убегает к буржуазии, саботирует, провоцирует. И тем радостнее для меня ваше участие, что вы настоящая, идейная украинка. Это прекрасно. Будем работать, товарищ. Правда?
Софія. Я з великою охотою...
Грінберг. А теперь, товарищ, идите домой и ждите отца... И брата, конечно. Да. А также несколько слов от меня по поводу празднования. Вы, вероятно, очень устали?
Софія. Безумно устала.
Сємянніков. Ничего. Теперь все отдохнем.
Софія. Значить, іти й чекати?
Грінберг. Ідіть і чекайте.
Сємянніков. И будьте спокойны.
Софія. Я, товариші, не дякую, бо... Ну, до побачення. (Іде до дверей.)
Грінберг. До побачення.
Сємянніков. До свиданья!
Грінберг. Хай живе Соціалістична Українська Республіка!
Сємянніков. Урра-а!
Софія. Дякую, товариші. (На порозі озирається, привітно з посмішкою махає рукою, киває головою і зникає.)
Завіса
ДІЯ ЧЕТВЕРТА
Невелика кімната, службовий кабінет Софії. Праворуч, ближче до рампи, стіл до писання; круг його фотелі й стільці. На столі телефон, шафа з книжками. Канапа для публіки. В задній стіні двері в коридор. Ліворуч другі двері в сусідню кімнату. Годин 6 вечора.
На столі горить лямпа.
В хаті Софія, одягнена в усе темне. Тихон біля неї й делегація
робітників.
Софія. (Встає, за нею робітники. Весело, бадьоро.) Отже, товариші, вся справа в ваших власних руках. Хочете, щоб не було експлуатації, буржуазії, то треба самим енергічно братись до організації промисловости. Заводи, фабрики, майстерні, все тепер ваше. Але треба, щоб самі робітники дбали про те, щоб заводи не ставали. Треба думать не про те, щоб кожному поменьче робить і побільше вироблять, а про те, щоб побільше наших заводів працювало, щоб більше товарів давали, щоб меньче безробітних було.