Робітник. Да это само собой. Конечно, это уж чего... Да только... (Мнеться.) Непонятно нам одно... (Мнеться, криво, понуро посміхається.)
Софія. А що саме непонятно вам?
Робітник. Да то, что украинцев мы выгнали. Ну-с, стало быть, с этим делом кончено. А выходит, они промежду нас остались. Нам это без внимания.
Софія. Це ви про мене?
Робітник. Нас эта самая самостийная Украина и так зарезала. Довольно уж.
Софія. Так вам що ж хочеться? Чим я вам зашкодила?
Робітник. (До робітників.) Да ничего. Идемте, товарищи. Поищем настоящих товарищей, а тут... (Маха рукою, повертається и демонстративно виходить, за ним решта.)
Софія. (Посміхається.) Це вже, здається, третій такий випадок.
Тихон. (Понуро.) Буде й двадцять третій, коли ти зо всіма будеш говорить тілько по-українськи. Для чого цей націоналізм?
Софія. Вони в Українській Республіці, а не в Росії, повинні знать нашу мову.
Т и х о н. Е, повинні... Мало чого хто не повинен. А нам через це не довіряють, стороняться...
Софія. Ну, добре. Хто там ще єсть? Багато ще?
Тихон. Може, кінчить на сьогодня прийом? З десятої години без перерви сидимо.
Софія. Нічого. Хто там ще?
Тихон. Селяне. Білянкевич з сахарозаводчиками. Залізничники. Вчорашній панок. І ще душ десять якихсь.
Софія. Чия черга тепер?
Тихон. Білянкевича.
Софія. Клич.
Тихон. (Виходить.)
Софія. (Знаходить на столі серед паперів довгий лист паперу й читає.)
Входять Білянкевич і ще двоє добродіїв, одягнених дуже просто, під робітників.
Білянкевич. (Уклоняючись, ввічливо, угодливо посміхається.)
Софія. Доброго здоров’я. Прошу сідати.
Білянкевич. Дозвольте вам представить: сахарозаводчик Штаубе, Карповський. Ми до вас, шановна Софія Микитовна...
Софія. (Тримаючи листа в руці.) Я прочитала вашу заяву. Вона до мене не стосується. З цим вам треба звернутись до...
Білянкевич. Я знаю, я знаю... Но, зная вас як українку, щиро люблячу самостійну Україну... ми хотіли, щоб ви за нас походатайствовали.
Софія. (З посмішкою.) Вибачайте, я читала заяву. Але мушу вам одразу сказати, що ви зовсім даремно гадаєте, що я можу вам помогти. Іменно з любови до України я цього не зроблю. Всі заводи, фабрики і взагалі промислові підприємства переходять до рук народу. Ви, панове, ніяк не хочете з цим рахуватись. Забудьте про старе, раджу вам серйозно.
Білянкевич. Но вы хотите нас разорить?
Софія* Господи Боже, панове. Цілі віки один кляс розоряв мільйони людей, і вам то не здавалось таким страшним. Працюйте, ми вам дамо роботу. Будь ласка. (Посміхається.)
Білянкевич. Ми нічого протів того не маємо, но ведь разоряется край, гибнет промышленность. Вот о чем, собственно...
Софія. Повірте, панове, що нам не меньче вас потрібно, щоб не загинула промисловість. І ми вживемо всіх сил, щоб того не сталось. І це, панове, буде. Але, вибачайте, хазяїном і власником будете вже не ви, а самі трудящі.
Білянкевич. Конечно, ви можете робить все, що хочете. Наш долг сказать вам... І я думав, що для вас інтереси України дорогі. Знаючи, як руські, ваші товариші, вивозять усе з України, як розоряють край, ми думали, що ви, як щира українка...
Софія. Кожний по-своєму. до6род,ію. любить свій край. Той бажає йому одного, а другий другого. Йаша любов, видно, ріжна.
Білянкевич. (Встаючи.) Да, видно, мы ошиблись. Недаром ваш папенька в таком горе... Честь имеем кланяться. (Уклоняється й іде з кімнати. За ним панки.)
Софія. Бувайте здорові. (До Тихона, весело сміючись.) Але ти помітив, як ці панки пролетаріями одяглися? Це ж відомий мільйонер Штаубе. Ах, як їм, бідним, не хочеться...
Тихон. (Хмуро.) Але вони звернулись до тебе як до українки. Це характерно.
Софія. (Різко.) Ну, то що з того?
Тихон. Та нічого.
Софія. Ну, клич слідуючих. Я втомилась. Треба швид-че. Та чи скоро там перепишуть того папера? Ах, Господи, як не вміють нічого робить. (Нетерпляче, швидко виходить направо.)
Т их он. (Помалу виходить в коридор.)
Назустріч Тихонові швидко входять П о д к о п а є в і Желтухін.
Вони хмурі, схвильовані. Щось говорять, але, побачивши Тихона, замовкають.