Софія. Що там?
Тихон. Щось тут непевне діється. Цілий день якісь підозрілі люди лазять круг будинку. (Злізаючи.) Сього-дня вранці була тут мама. Я не хотів тобі казати. Говорила, щоб ми з тобою тікали, бо батько й Панас постановили нас схопити й судити. Чи не того ці людці й швендяють тут?
Софія. Чом же ти маму не привів до мене?
Тихон. Я хотів, але... (Зупиняється, й обоє починають слухати.)
Чути на вулиці глухі, часті вистріли, приглушені крики.
Софія. Що це може буть?
Тихон. (Знов біжить до вікна, стає на стілець і загляда на улицю.) Біжать люди... Тікають... Стріляють...
Стрілянину чути в домі, але не близько.
В коридорі тривожні крики, топіт ніг.
Тихон. (Біжить до дверей і одчиняє їх.— Видно, як метушаться в паніці люди, біжать, штовхаються, кричать.) Украинцы, украинцы. Спасайтесь. Товарищи, сюда. Куда? Там гайдамаки...
Тихон. Где? Где? Товарищи! Где украинцы? (Зачиняє двері.) Софіє! Тікаймо! Швидче!
Софія. Куди? Куди ж тікать? Вони вже тут.
Тихон. Кудй всі тікають4 Швидче ж.
Вбігають справа Сорокін, Сємянніков і ще душ п’ять-шість боль-шевиків. Деякі виймають з кишень револьвери й запихають їх під шафи, другі хапають з столів папери й засувають в кишені, в паніці
кричать:
— Дверь, дверь запирайте. (Замикають двері.)
— Через окна, через окна. Выходов нет. (Кидаються до вікна і шарпають.)
— Товарищи. Защищаться. Баррикады.
— Какая там защита. В окна.
— Куда выходит окно?
— Ломайте. Открывайте окно.
Тихон. Это окно выходит во двор, во двор. Сюда можно, можно. Открывайте его сильнее.
Сорокін. (До Софії.) Радуетесь? Да? Ваши идут? Дождались?
Софія. (Гнівно випроставшись.) Негодяй...
Сорокін. (Так само.) Нет, сударыня, негодяйка вы. Предательница. Вы привели их сюда. Но погодите вы, хохлы проклятые. Мы придем опять. И тогда мы вам уж покажем самостийнисть. О, мы еще придем. (Люто грозиться кулаком на стукіт у двері.)
Голоси. Готово. Полезайте скорее, да скорее же, черт.
Сорокін. (Кидається до вікна и лізе за другими.)
Тихон. (До Софи.) Софіє, швидче. Лізь, я поможу.
Софія. (Голосно, гнівно.) £ не піду з негодяями і во
рогами ттарпду Можеш іти з ними.
Тихон. АлежчуЕШ? ІЧути, як гупають десь у двері, які розбивають.) Швидче, ради Бога. Софіє.
Чути з вулиці крики, стрілянину. Большевики товпляться, всі разом лізуть у вікно, кричать:
— Товарищи, не все разом.
— По одному.
— Не спешите. Ну, да куда вы?
— Скорее же, черт возьми.
— Товарищи. Второй этаж. Осторожнее. Прыгайте осторожнее.
Тихон. (Хвилюється, умовляє Софію. Тягне її за руку, вона незгодливо рішуче, гнівно крутить головою. Він сердиться, кида її, біжить до вікна, звідти з одчаєм кричить.) Софіє, чуєш? Ах ти, Боже мій. Софіє!
Софія. (Крутить головою.)
Тихон. (Люто плюється, вилазить на вікно і зникає.)
Софія. (Сильно стискує руки, кидається до вікна, зупиняється, озирається, немов шукаючи, де сховатись, знов біжить до вікна, знов зупиняється.)
Гомін і крики в коридорі побільшуються, але вистрілів уже не чути. Двері справа торгають, потім починають ламати. В момент, коли вони розчиняються, Софія хапливо зачиняє вікно. Вриваються з рушницями і револьверами в руках українці. Попереду Сліпченко, Панас,
Арсен.
Софія. (Притуляється біля вікна до стіни, виправляється і непорушно стсііть, дивлячись на українців.)
Сліпченко. Ага-а, ось де вона. А той де? Де другий зрадник, кацапський запроданець? Га? Де він, проклятий? Хлопці. Обшукать всі кімнати. Нікого не випускать.
Вільні козаки. (Деякі кидаються в другі двері, деякі шукають по шафах, під столами.)
Разом:
— Смерть кацапні.
— А-а, порозбігались, як руді миші.
— Бий їх, кацапів проклятих.
Сліпченко. Хлопці. Стійте. Бачите цю... фігуру? (Показує на Софію.) Дивіться пильно, дивіться всі. Це дочка моя, зрадниця, большевичка. Що? Га? Хороша дочка моя. Що зробить з нею? Кажіть. Кажіть ви, вірні сини своєї нації. Судіть її, прокляту. Бачите, як стоїть? Бачите? Ну, кажіть, що їй зробить?