Зважаючи на поведінку Рити, можна подумати, що хвороба сина для неї лише привід привернути увагу до себе. Та чи слушне таке твердження, адже у цьому випадку врахована тільки позиція Корнія, одна «правда», одна «істина»,— Винниченко ж не схильний до однозначності, в його п’єсах поруч — «сто рів* поцінних правд*. У драмі «Чорна Пантера і Білий Медвідь» письменник прискіпливо аналізує конфлікт між жіночою пристрастю й соціальною нормою. Водночас цей конфлікт набагато складніший та суперечливіший, оскільки у Ритиному єстві — Чорній Пантері — постійно змагаються різні інстинкти. Так, скажімо, підтримання інтересу чоловіка до себе означає також і його турботу про дитину, адже молода мати сприймає себе з нею як єдине ціле. З іншого боку, автором піднімається питання про утвердження чи руйнацію душі через домінування тілесного.
Парадокс полягає в тому, що Чорна Пантера, будучи сильною особистістю, стає заручницею власного почуття. Так, приміром, дослідниця Л. Мороз, характеризуючи образ Рити, зазначає: «Вона ж бо справді є носієм того стихійно-природного начала, яке, ще за стародавніми уявленнями, внутрішньо чуже чоловікові і яке тільки й зв’язує його з Природою, з Космосом, загалом, за нюансами переживань і всієї поведінки подружжя Каневичів можна спостерігати конкретний, але й водночас художньо узагальнений В. Винниченком вияв докорінної відмінності у «переживанні вічності»...».
Чорна Пантера різко контрастує на тлі традиційних жіночих образів у так званій «чоловічій» літературі. Спостерігаючи за конфліктом чоловічого і жіночого світів у драматургії Вин-ниченка, Д. Гусар-Струк розмірковує: «На словах це було доволі легко, але на ділі, як взяти хоч би цей постулат рівності між чоловіком і жінкою, справи дуже ускладнялися. Отож, легко визнати рівноправність статей, але в чому ця рівноправність мала виявлятися: в роботі, в статевих відносинах, в родинних, у партійних?».
Відповідаючи на це запитання, письменник шляхом експерименту ніби перевіряє в своїй художній лабораторії проголошувані його героями постулати. Новаторські за поетикою та піднятими проблемами п’єси Володимира Винниченка сповнені оригінальних ідей, стверджують нові ціннісні орієнтири, що, до того ж, часто «прочитуються* скоріше контекстуально.
Особливого значення в контексті п’єси «Чорна Пантера і Білий Медвідь» набуває образ художника у власне авторському потрактуванні. Якщо згідно із традиційними сюжетними схемами митець випробовується славою або грошима й на кін ставить особисте щастя, право жити з коханою жінкою, бути відомим або багатим, то в п’єсі на вівтар жертовності (і тут домінує якраз висока ідея, прагнення досягти досконалості) покладено життя дитини — немовляти, яке ще не може захистили себе.
Символом ідеї, заради якої здатен піти на величезні жертви головний герой твору український художник Корній Каневич — Білий Медвідь, — постає незакінчена картина. Винниченкова рецепція постаті митця у драмі «Чорна Пантера і Білий Медвідь» суголосна з дослідженням психології творчості на рівнях філософському, психоаналітичному і власне художньому. Народження прекрасного з хаосу повсякденного життя, цілісність якого утримує лише авторська уява та цементує творча енергія митця — ось той процес, таємничість якого приваблює драматурга. Це, зрештою, те, що надає п’єсі актуального звучання. Як зауважує з цього приводу Л. Мороз, у драмі «...йдеться про ті проблеми, які є спільними для художників усіх часів і всіх народів, а сумна історія, що розгортається на сцені, могла статися — і стається, зі своїми деталями,— де завгодно й коли завгодно. І відбувається тут прилучення, безпосереднє, просто відкритим серцем, поєднання — ні, возз’єднання! Української драматургії, українського театру зі скарбницею світової культури, яку складають саме конкретні твори конкретних митців».
З мотивом вибору лов’язаний і мотив випробування художника через спокушання прекрасною жінкою. Це героїня на ім’я Сніжинка, котра входить в артистичне оточення. Вона спочатку заперечує інститут шлюбу, проголошує особливе право художника на свободу, а згодом взагалі намагається переконати Кор-нія, що смерть дитини — це не така вже й трагедія, адже митець повинен бути вільним, а дитина обмежує його свободу. Сніжинка стверджує, що Корній буде вільніший саме з нею, бо Рита — «для самця, а не для творця». Інакше кажучи, вона занадто сповнена життя.
Рита бореться за своє кохання, сприймаючи надмірне захоплення чоловіка малярством як відхід від самого життя, а себе та Лесика — як ті ниточки, що зв’язують Корнія з реальністю. Художник не може жити ілюзіями. Інакше його творчість втратить сенс. Порятунок Лесика тотожний порятункові самого Корнія.