Выбрать главу

Однак дитина помирає. Відхід Корнія від реальності, перебування в афективному стані особливо виразно проявляються в останньому епізоді п’єси, коли герої не можуть примиритися навіть біля мертвої дитини. На декілька хвилин реальне відчуття того, що відбувається, втрачає й Рита. Але усвідомити весь трагізм ситуації їй допомагає материнський інстинкт. Натомість Корній, навпаки, знаходить у смерті сина те, чого йому так бракувало. Смерть залишила свою скорбну печать, і Медвідь намагається точним мазком пензля зафіксувати її. Його вражає трагічна рисочка на обличчі дружини, яка схилилась над «прекрасною блідістю» мертвого обличчя Лесика.

Останні акорди драми, коли Рита знищує картину — те, що віддаляло від неї Корнія, те, що стало причиною смерті дитини,— набувають особливого символічного звучання. Прекрасне не може нести страждання, горе, смерть.

Постійно моделюючи ситуацію вибору й спостерігаючи за поведінкою своїх героїв, Винниченко досліджує проблему взаємодії соціальної та індивідуальної моралі. На противагу «абсолютній» моралі його герой Корній висуває свою індивідуальну філософію — філософію творчої людини. Важливими завданнями для письменника було логізувати етику, подати героїв, котрі б могли самі творити власну долю. Звідси — така кількість вольових характерів у його драмах, що плекають свою цілісність та суверенність, долаючи дисгармонію, хаос, переживаючи ситуації вибору. Людина, яка перебуває на межі вибору,— типовий герой екзистенційних творів. І ця далеко не формальна ознака екзистенційних текстів стає змістовним аспектом письма Винниченка-драматурга.

Перебіг подій у Першу світову війну, трагізм епохи лише посилюють переконання митця у тому, що світ поринув у прірву недосконалості, хаосу, суцільної дисгармонії. 1917 рік — рік революції — не приніс сподіваних змін.

Ведучи активне політичне життя, ставши одним із керівників Української Народної Республіки та готуючи перші державні програмові документи, Володимир Винниченко сподівався на можливість реалізації провідної ідеї, що наснажувала його як політика. Але разом з тим, письменник усе більше усвідомлює неможливість досягнення «рівноваги» між ідеєю соціальної рівності та вирішенням національного питання для України. Ілюзорність самої ідеї «соціалізму з українським обличчям» розвіяло вторгнення до Києва більшовицько-російських військових частин, які жорстоко розправилися з національно-свідо-

мим українським населенням. А остаточне переконання у марності сподівань на відтворення української державності принесли переговори з більшовицьким російським урядом, що відбулися в 1920-му році. Побачене й пережите Винниченко переосмислить у драмі «Між двох сил» та тритомній мемуарно-публіцис-тичній праці «Відродження нації», де автор постає перед читачем тонким аналітиком, здатним об’єктивно, документально точно та водночас емоційно представити портрет епохи в подіях і постатях сучасників.

А в той час письменник з болем реагує на муравйовські погроми у Києві: «Тисячі людських жертв, пролита кров, зруйноване життя десятків тисяч, факти самогубств, божевілля, руйнація господарської, політичної, звичаєвої машин — це серйозні факти, це не жарти, це такі вчинки, які робляться свідомо і ради певної мети, за яку вони дозволили собі все це допустити. Бо страшно ж подумати, що люди могли ради хвилевої влади вчинити стільки горя. Вони ж не можуть не бачити, що затіяли страшну, величезну гру, в якій можуть програти своє життя».

Як ніколи гостро перед Володимиром Винниченком постає питання можливості узгодження національної та соціальної ідей. 28 січня на засіданні Центральної Ради він скаже про те, до чого йшов так довго: «Наша інтелігенція пересвідчилася і твердо засвоїла переконання, що без національного відродження не може бути успішної боротьби робочої кляси за соціальне визволення».

У драмі «Між двох сил» за контурами великого провінцій^ ного українського міста легко вгадується образ розтерзаного Києва, а в персонажах твору пізнаємо постаті сучасників Вин-ниченка. Письменник не вводить у текст реальних осіб Це ско ріше узагальнений портрет українця, що опинився на межі епох. М. Жулинський у своїй статті «Його пером водила сама історія» хтише: «Володимир Винниченко, по суті, продовжує художнє дослідження внутрішнього світу політизованої людини, революціонера, який підкорює себе, своє особисте життя, свої морально-етичні засади і принципи служінню ідеї і намагається пізнати, де лежить ота межа між особистим і суспільним, між чесністю з собою та «служінням народові», яку змушений переступати революціонер і цим самим прирікати себе на моральну поразку, на втрати свого «я», своєї суверенності».