Трагедію українського народу, який переживає розкол, драматург втілив в образі родини Сліпченків. Люди, об’єднані кровними зв’язками, розкидані по різні сторони політичних барикад. У п’єсі синтезовано два різновиди конфлікту: зовнішній та внутрішній^ «Людиною революції» (за визначенням М. Жулин-ського) є головна героїня твору Софія Сліпченко, чий образ став одним із перших у галереї «заблуканих героїв», яку згодом по-
повнили трагічні постаті, створені Г. Косинкою, М. Хвильовим, М. Кулішем... Герої п’єси дискутують, обстоюють власні переконання, захищають ідеали й платять за це інколи навіть власним життям. Кожен із персонажів, за влучною характеристикою М. Кудрявцева, стає своєрідним «рупором ідей*. Зважаючи на цю суттєву прикмету художнього мислення, що присутня майже в усіх його драматичних творах, Володимира Винничен-ка називають одним із фундаторів «драми ідей» в українській літературі.
і Софія та її брат Тихін підтримують більшовицьке підпілля, а решта братів і голова родини Микита Іванович Сліпченко готові пожертвувати життям заради самостійності України. Момент політичного прозріння для Софії настає в трагічну мить розправи повсталих більшовиків з тими, хто не примирився з втратою української державності. Серед можливих жертв — її батько та брат. Зображуючи більшовицьких лідерів Грінбер-га, Сємяннікова та інших, драматург наголошує на їхній підступності, жорстокості, ворожості до всього українського (читач обов’язково зверне увагу на епізод з портретом Шевченка).
Один із кульмінаційних моментів драми: Софія і Тихін читають листа, отриманого від батька. Домінантним словом, на яке і припадає усе його смислове навантаження, є — «братовбивці». Старий Сліпченко простими та пекучими словами пише про справжні масштаби репресій та їхній характер. Батько кидає в обличчя дочці слова звинувачення: «Ти зрадниця. Ти продала свою націю...». Софія усвідомлює увесь трагізм ситуації. Саме вона і є тією людиною, котра опинилася «між двох сил».
Не менш трагічною є постать Тихона, котрий говорить про те, що Софія відчуває вже давно: «Тепер ти бачиш, що більше так не можна? Бачиш? Я весь вимучився. Ти теж. Ми чужі і там, і тут». Коли ж Тихін пропонує Софії утекти (її чекає Грінберг з кіньми), то героїня відповідає: «Я інакше втечу. Інакше...». Втечею від життя, сповненого дисгармонії, стає для Софії самогубство. N
Свого часу один з найчільніших дослідників творчості Винни-ченка Г. Костюк писав: «На фоні різнобарвного типажу у творах доби революції Винниченко створив два яскравих образи української жінки доби революції. Це образ Софії Сліпченко із драми «Між двох сил» і Ольги Чорнявської із повісти «На той бік». Але коли Софія є образом трагічного розп’яття заблуканої в хаосі соціяльно-національних конфліктів доби революції, то Ольга символізує собою активно-вольові й політично свідомі сили української національно-визвольної боротьби».
Повість «На той бік» письменник так само, як і драму «Між двох сил» (щоправда, на рік пізніше) написав під безпосереднім враженням від подій української національної революції. На думку Г. Костюка, у цьому творі «автор зумів у живих картинах зобразити широку трагедійну панораму цих буреломних років».
Тут, як і в попередньому творі, ані час, ані простір не конкретизуються. Для автора важливо констатувати: з людиною відбувається щось і запобігти цьому вона не здатна. Але залишитися собою в умовах калейдоскопічної зміни подій та соціа-льно-політичних векторів життя суспільства їй може допомогти те високе й вічне, що творить сутність людську. Тому таким важливим у контексті розповіді про сенс людського існування стає образ келиха життєвої мудрості. Для героїв повісті мудрість — це синонім гармонії, рівноваги, того, чого найбільше бракує розхристаній та зраненій душі, що переживає революцію як катастрофу, адже вона лежить десь поза межами раціонального, уособлюючи лише руйнівну силу. Революція ворожа мудрості та красі. Звідси — й образ втраченого раю, у якому людина почувалася щасливою, будучи захищеною від панівної довкола Едему дисгармонії, й туга за ним.
Цей образ існує в уяві новітнього філософа доктора Верхо-дуба, котрий «приміряючи» на себе різноманітні філософські вчення, шукає модель, за допомогою якої легко було б виправдатись перед самим собою, переклавши відповідальність за власні поразки на час та його шаленство. Така «філософія» не зрозуміла для Ольги, котру він зустрічає для того, щоб врешті колись прозріти, вирвавшись з полону утопічних сподівань, здобувши головну перемогу — перемогу над собою, над страхом перед життям.