Найкращим виявом активізації дії цього принципу повинна стати «економічна демократія» або «економічна колектократія». А політична програма прогресивної держави, яка мислить перспективами, повинна бути спрямована на звільнення від догматизму, тоталітаризму, диктатури, на ствердження принципів демократії, сутнісною рисою якої є свобода.
Така увага до філософських концепцій зумовлена тим, що і\еї Винниченка, які народилися у контексті його етико-фі-лвсофських шукань і остаточно сформувалися та оформилися у Іелетристиці, відіграють смислотворчу роль у всій творчості письменника. Однак слід враховувати і структуротворчий (формотворчий) аспект функціонування цих ідей у романістиці й драматургії. Письменник прагнув відйайти відповідну художню аорму, яка б стала достойним обрамленням його концепцій та тіорій. «Слово за тобою, Сталіне!» став, за висловом Г. Кос-тюкі, «лебединою піснею» письменника.
Володимир Винниченко помер 6 березня 1951 року в своєму маєтку «Закуток», у якому жив з 1934 року після переїзду до Фракції.'
* * *
Письменник світового масштабу Володимир Винниченко одним із перших своєю творчою практикою намагався подолати комплекс провінційності, що панувала в українському письменстві, та розірвати замкнене коло етнографізму, відійти від побутописання, спрямовуючи свою творчу енергію на освоєння українською літературою європейської естетики.
Сьогодні ми лише наближаємося до пізнання феномену Винниченка, ідучи шляхом, який не судилося до кінця пройти його сучасникам. Коментуючи ситуацію, що склалася з поверненням творчої спадщини Володимира Винниченка українському читачеві, дослідниця Л. Залеська-Онишкевич зауважує: «Як письменник та політик, Винниченко в обох цих сферах помітний і оригінальний; проте в очах багатьох критиків і з однієї, і з другої сфери його діяльність часто була досить контровер-сійна. Люди різних поглядів... критикували його політичні переконання. Винниченкові літературні твори також привертали гостре перо критиків, зокрема за наявність у них незвичних ситуацій та ідей. Його книжкам судилося двічі народжуватися: коли Винниченко почав уперше друкуватися 1902 року і наприкінці 1980-х років, коли після довгих десятиліть замовчування його твори знову з’являються в Україні».
Твори Володимира Винниченка перекладені англійською, французькою, німецькою, російською, польською, голландською, норвезькою, іспанською, івритом, чеською, болгарською, італійською й татарською мовами.
Актуальність сказаного талановитим белетристом є неперехідною, адже змістовне наповнення текстів В. Винниченка виходить далеко за межі індивідуального людського досвіду. У йог<7 творчості зосереджуються цілі пласти досягнень як етнокульту ри, так і культури світової, переплавлені творчим генієм у продукт модерного звучання з винятково виразною національн/ю домінантою.
І сьогодні дослідників дивують яскравість та рельєфність образів, оригінальність ідей, що звучать у творах письменн|ка, розмаїтість тематики, багата жанрова палітра прози та драматургії В. Винниченка. Останнє особливо привертає увагу з огляду на сміливе експериментаторство белетриста не лише в іршу-ках самих ідей, а й пошуках форм їх проголошення та втіління. Його драматургія та проза перетворилися на лабораторій, де письменник життям та досвідом своїх героїв випробовує нласні ідеї, морально-етичні концепції, виводячи їх на рівень філософських узагальнень.
Оповідання
РАБ КРАСИ
Дядько Софрон і Василь лежали вже другий тиждень на іьому невеличкому подвір’ї за станцією, день і ніч сплячи під кучерявими берестками. Іноді тут з’являлись наймачі, прикажчики з економій або мужики. Тоді дядько Софрон і Василь разом з іншими, такими ж, як і вони, стомленими нудьгою й голодом людьми, жадними і злими, обступали наймачів і силкувались попасти наперед. І хоч дядько Софрон та Василь за ціну не стояли, але все не попадали до щасливців найнятих, бо дядько Софрон був невеличкий на зрістг ^морщений. як зів^яла^ви
лежана груша, ^а Василь парубок був несміливий, дуже блідий на виду, соромливий і якийсь чудний. І вони щоразу помалу^сходилй дб своїх клунювТ^їдали біля їх. Дядько Софрон виймав люльку, з злорадною посмішкою набивав її й, поглядаючи спідлоба на таких, як і сам, говорив: