Гіґінс. Що каже той осел-інспектор? Ви запропонували винагороду?
Місіс Гіґінс (підводячись, вражена і обурена). Невже ви хочете сказати, що заявили на Елайзу в поліцію?
Гіґінс. Авжеж! А нащо ж тоді поліція? І що ще нам лишалося робити? (Сідає в єлизаветинське крісло).
Пікерінґ. Інспектор дуже прискіпувався. Здається, він запідозрив нас у якихось безчесних намірах.
Місіс Гіґінс. Ну звісно ж, запідозрив! Яке ви мали право заявляти на дівчину в поліцію, от ніби вона злодійка, чи загублена парасоля, чи ще там щось? Подумати тільки! (Вельми сприкрена, сідає знову).
Гіґінс. Але ж нам треба знайти її!
Пікерінґ. Знаєте, місіс Гіґінс, ми не можемо допуститися, щоб вона отак пішла від нас. Що ж нам треба було ще робити?
Місіс Гіґінс. У вас обох не більше розуму, ніж у двох малих дітей. Чому...
Уриваючи розмову, заходить покоївка.
Покоївка. Містере Генрі, там один пан дуже хоче вас бачити. Він був прийшов на Вімпол-стріт, а звідти його направили сюди.
Гіґінс. Хай йому абищо! Я зараз нікого не приймаю. А хто він?
Покоївка. Такий собі містер Дулитл, пане.
Пікерінґ. Дулитл? Тобто сміттяр?
Покоївка. Сміттяр? О ні, пане: це джентльмен.
Гіґінс (схвильовано зриваючись на ноги). Клянусь святим Георгієм, Піку, це — котрийсь із її родичів, до якого вона прибилася. Хтось такий, про кого ми нічого не знаємо. (До покоївки). Швиденько давайте його сюди!
Покоївка. Добре, пане. (Виходить).
Гіґінс (захоплено, підходячи до матері). Шляхетні родичі! Оце вже почуємо щось цікавеньке! (Сідає в чіпендейлівське крісло).
Місіс Гіґінс. Ви знаєте кого-небудь із її рідні?
Пікерінґ. Тільки батька — ми вам розповідали про нього.
Покоївка (оголошує). Містер Дулитл! (Виходить).
Входить Дулитл. Він розкішно вбраний, мовби для великосвітського весілля — може, і справді він жених. Квітка в петельці, сліпучий шовковий циліндр, лаковані туфлі довершують ефект. Він такий заклопотаний справою, в якій прийшов, що й не помічає місіс Гіґінс. Він іде просто до Гіґінса, обрушуючи на нього потік пристрасних докорів.
Дулитл (показуючи пальцем на себе). Погляньте сюди! Бачите оце? Це все ви наробили!
Гіґінс. Що я наробив, чоловіче?
Дулитл. Ось це, кажу ж вам! Погляньте на мене. Гляньте на цього циліндра. Гляньте на цей фрак!
Пікерінґ. Чи не Елайза купила вам одяг?
Дулитл. Елайза? Ні, не вона. Чого б це Елайза купувала мені одяг?
Місіс Гіґінс. Доброго ранку, містере Дулитле! Може, ви сядете?
Дулитл (жахнувшись, коли до нього дійшло, що він не побачив господині). Прошу пробачення, мем! (Підходить до неї й тисне простягнену йому руку). Дякую вам! (Сідає на отоманку, по праву руч від Пікерінґа). Я такий переповнений тим, що мене спіткало, аж більш ні про що думати не можу.
Гіґінс. Що ж у дідька вас спіткало?
Дулитл. Я б і не нарікав, коли б воно просто впало на мене та й годі: будь-що може трапитися з будь-ким, і ніхто в тому не винен, крім Провидіння, як ви б сказали. Але ж це таке, що саме ви завдали мені: так, ви, ви, Енрі Іґінсе!
Гіґінс. Ви знайшли Елайзу?
Дулитл. А ви її загубили?
Гіґінс. Так.
Дулитл. То вам ще поталанило, еге ж! Не знайшов я її. Та вона сама хутенько мене знайде — після того, що ви мені зробили.
Місіс Гіґінс. Що ж зробив вам мій син, містере Дулитле?
Дулитл. Що зробив мені? Занапастив мене. Розбив моє щастя. Зв’язав мене й кинув у лабети буржуйської моралі.
Гіґінс (підводячись нетерпляче й стаючи над Дулитлом). Ви марите! Ви п’яні. Ви з глузду з’їхали. Я дав вам п’ять фунтів. По тому я мав ще дві розмови з вами, по півкрони за годину. А відтоді я вас у вічі не бачив.
Дулитл. Ого! То я п’яний? З глузду з’їхав? А скажіть мені ось що. Писали ви чи не писали листа в Америку одному старому нікчемі, що давав п’ять мільйонів на заснування по всьому світі товариств Моральної Реформи й просив вас винайти для нього всезагальну мову?
Гіґінс. Як? Езра Ді Воннафеллер? Він же помер! (Знов сідає, мов падає).
Дулитл. Еге ж, він помер, а я через нього став пропащою людиною. А зараз скажіть: писали чи не писали ви йому листа, де сказали, що найоригінальніший у сьогоднішній Англії мораліст, наскільки вам відомо, це — Альфред Дулитл, простий сміттяр?
Гіґінс. Ну, я пригадую, що після вашого першого візиту я був утнув якийсь такий дурний жарт.
Дулитл. Ах! Ви можете собі називати це дурним жартом. А цей ваш жарт накрив мене, мов віко труни. Той мільйонер раденький був нагоді показати, що вони, американці, не те, що ми: вони, мовляв, визнають і шанують людину за її заслуги, хай там до якого низького класу вона належить. Тож і записано тепер чорним по білому в його триклятому заповіті — завдяки вашому, Енрі Іґінсе, дурному жартові! — що він лишає мені пай на три тисячі річного прибутку в його «Тресті легкотравного сиру» за умови, що я читатиму лекції для його «Воннафеллерової світової ліги Моральної Реформи», коли мене попросять, але не частіше шести разів на рік.
Гіґінс. Та невже? Ф’ю! (Раптово просяявши). Ото утнув, чортяка!
Пікерінґ. Нічого страшного, Дулитле. Вас навряд чи й двічі попросять.
Дулитл. Та я не проти лекцій. Я їм таку лекцію прочитаю, що аж посиніють, — прочитаю і оком не змигну. Я тільки проти того, що з мене зробили джентльмена. Хто просив його робити з мене джентльмена? Я був собі щасливий. Був вільний. Коли мені потрібні були гроші, я міг попросити в кого завгодно — отак, як вициганив у вас, Енрі Іґінсе. А тепер немає мені спокою, зв’язаний я по руках і по ногах, і всяк вимагає у мене грошей. «Це ж вам поталанило!» — запевняє мене мій повірник. «Невже? — я йому. — Ви хочете сказати, що поталанило вам!» — ось що я йому кажу. Коли я був убогий і мусив одного разу найняти адвоката — коли в моєму возику знайшли дитячу коляску, — то він раз — і визволив мене, раз — і відгородився від мене, раз — та й здихався мене. Те саме й з лікарями: витрусять тебе з лікарні, ще й на ноги не поставивши. Так це ж було хоч надурняк. А зараз ті дохтури знайшли в мене тисячу болячок і сказали: медичний огляд двічі на день, а як ні — тут тобі й смерть. У моєму власному домі двічі не дають і пальцем поворухнути, щоб я сам себе обслужив: хтось інший повинен це зробити — і взяти за це з мене. Рік тому я не мав ніякої рідні в світі, окрім хіба двохтрьох, та й ті знатися не хотіли зі мною. А нині маю п’ятдесят родичів, і жодне з того кагалу не має бодай доброго тижневого заробітку. І мушу я жити заради інших, а не заради самого себе: ось яка вона, буржуйська мораль! Ви кажете, що загубили Елайзу? Та ви не хвилюйтеся: б’юсь об заклад, вона вже досі стукає в мої двері. А не зробився б я респектабельним, вона б собі квіточки продавала та й була б сита. А наступним вимагачем, хто присмокчеться до моїх грошей, станете ви, Енрі Іґінсе. Бо мені доведеться навчитися у вас розмовляти по-буржуйському, замість шпарити звичайною англійщиною. Ось що вам випадає, і я смію припустити, що саме заради цього ви й заварили цю кашу.