Бельзенор. Хто ти такий, що насмілюєшся сміятися в домі Клеопатри-цариці і в вічі Бельзенорові — начальникові її варти?
Прибулий. Я — Бел-Афріс, нащадок богів.
Бельзенор (церемонно). Привіт тобі, брате!
Всі (крім перса). Привіт тобі, брате!
Перс. Уся варта цариці — нащадки богів, крім мене, о незнайомцю; я — перс і нащадок численних царів.
Бел-Афріс (до варти). Привіт, брати! (До перса, вибачливо). Привіт смертному!
Бельзенор. Ти був у бою, Бел-Афрісе, і ти воїн поміж воїнами. Ти не допустиш, щоб жінки із двірні царициної перші дізналися про твої вісті.
Бел-Афріс. Я не маю інших вістей, крім тих, що незабаром нам, воїнам, жінкам і всім поперерізують горла.
Перс (до Бельзенора). Я ж тобі казав.
Вартовий (що прислухався до їхньої розмови). О, лихо!
Бел-Афріс (звертаючись до нього) Заспокойся, заспокойся, бідний ефіопе: доля в руках богів, що пофарбували тебе в чорний колір. (До Бельзенора). Що цей смертний (показуючи на перса) сказав тобі?
Бельзенор. Він каже, що римлянин Юлій Цезар, який висадився на наших берегах зі жменькою воїнів, зробиться владарем Єгипту. Перс боїться римських воїнів (варта сміється з галасливою зневагою). Це ж мужики, здатні лише лякати ґав та ходити за плугом! Сини ковалів, мірошників і чинбарів! А ми — дворяни, що присвятили себе зброї, нащадки богів!
Перс. Бельзеноре, боги не завжди добрі до своїх бідних родичів.
Бельзенор (запально, звертаючись до перса). Між нами кажучи, хіба ми гірші за рабів Цезаря?
Бел-Афріс (виступаючи між ними). Слухай, брате. Між нами кажучи, ми, єгиптяни, як боги, вищі за римлян.
Варта (радіючи). Ага!
Бел-Афріс. Але цей Цезар не протиставляє людину людині: він просто кидає на вас леґіон, мов камінь із пращі, там, де ви найслабкіші, і цей леґіон подібний до чоловіка з однією головою, тисячею рук і без усякої релігії. Я бився з ними, я знаю.
Бельзенор (насмішливо). Ти був наляканий, брате?
Варта аж качається зо сміху, очі їм виблискують при дотепах їхнього начальника.
Бел-Афріс. Ні, брате, але мене побили. Вони були, можливо, налякані; але вони розвіяли нас — як полову.
Варта, трохи вгамована, бурчить презирливо.
Бельзенор. Чи не міг ти умерти?
Бел-Афріс. Ні, це було б надто легко, щоб бути гідним нащадком богів. До того ж, не було часу: все скінчилося в одну мить. Напад відбувся там, де ми його найменш сподівалися.
Бельзенор. Це показує, що римляни — боягузи.
Бел-Афріс. Їм нема діла до боягузства, оцим римлянам: вони б’ються, щоб виграти. Гордість і честь війни для них ніщо.
Перс. Розкажи нам історію бою. Що там було?
Варта (збирається з цікавістю навколо Бел-Афріса). Так, історію бою!
Бел-Афріс. Знайте ж, що я — прислужник при варті храму Ра в Мемфісі й не служу ні Клеопатрі, ні її братові Птоломеєві, а тільки великим богам. Ми вирядилися в подорож, щоб запитати Птоломея, чому він прогнав Клеопатру в Сирію, і як нам ставитися до римлянина Помпея, що недавно прибув до наших берегів після своєї поразки під Фарсалою. Що ж, ви гадаєте, ми дізнались? Що Цезар іде по гарячих слідах свого ворога і що Птоломей убив Помпея і його відрубану голову тримає напоготові, щоб піднести переможцеві. (Хвилювання серед варти). Так, навіть більше: ми побачили, що Цезар уже прийшов; ми не пройшли й півдня дороги назад, як наткнулися на міський натовп, що тікав од його леґіонів, що їхній висадці хотів був перешкодити.
Бельзенор. А ти, вартовий храмовий? Ти не став на дорозі цим леґіонам?
Бел-Афріс. Ми зробили все, що було в людських силах. Але пролунав трубний звук, голос якого був схожий на прокляття пекла. Потім ми побачили рухому стіну щитів, що йшла на нас. Ви знаєте, як горить серце, коли ви нападаєте на міцний мур, а що б було, якби міцний мур сам рушив би в похід на .вас?
Перс (радіючи тому, що він це їм казав). Хіба я вам не говорив цього?
Бел-Афріс. Коли стіна наблизилась, вона перетворилась на шерег людей — звичайнісінькі хлопці в шоломах, шкіряних туніках і нагрудниках. Кожний із них кидав свого списа; той спис, що пробив мого щита, пройшов крізь нього, мов крізь папірус, — і ось (він показує на пов’язку на своїй лівій руці) пройшов би й крізь мою шию, якби я не нагнувся. Тоді вони збільшили натиск і зі своїми короткими мечами наскакували на нас з такою швидкістю, з якою літали їхні метальні списи. Коли біля тебе людина з таким мечем, то нічого на вдієш з нашою зброє: вона задовга.
Перс. Що ж ти зробив?
Бел-Афріс. Стиснув кулака і вдарив мого римлянина по його гострих щелепах. Він же був тільки смертний: отож упав непритомний; я взяв його меча і підперезався ним. (Витягуючи меча). Гляньте! Римський меч з римською кров’ю на нім!
Варта (з похвальбою). Добре! (Вони беруть меча, передають його один одному і роздивляються з цікавістю).
Перс. А твої люди?
Бел-Афріс. Втекли. Розвіялися, як вівці.
Бельзенор (люто). Лякливі раби! Залишили нащадків богів на заріз!
Бел-Афріс (гостро й спокійно). Нащадки богів, брате, не залишилися на заріз. Перемогу здобув не сильний, а прудконогий. Римляни, які не мають колісниць, послали хмару вершників у погоню і перебили безліч людей. Тоді начальник варти нашого найвищого жерця зібрав з десяток нащадків богів і вмовляв нас умерти, б’ючись. Я сказав собі: безперечно, безпечніше стояти, ніж задихнутися від бігу й дістати списа у спину; тому я приєднався до нашого начальника і стояв. Тоді римляни повелися з нами з пошаною, бо ніхто не нападає на лева, коли поле повне овець, хіба тільки з гордости й заради слави воєнної, про яку оці римляни й тями не мають. Отож, ми врятували наше життя, і я прийшов попередити тебе, що ти повинен відчинити ворота Цезареві, бо його аванґард іде за мною на відстані меншій, ніж година, і жодного єгипетського воїна не залишилося між тобою і його леґіонами.
Вартовий. О, горе! (Кидає об землю свого списа й біжить у палац).
Бельзенор. Пришпили його до дверей, швидше! (Варта поспішає за ним зі своїми списами, але він прудкіший за них). Тепер ці вісті рознесуться по палацові, як вогонь по стерні.
Бел-Афріс. Що нам робити, щоб урятувати жінок од римлян?
Бельзенор. Чому не повбивати їх?
Перс. Тому, що за деяких із них нам довелось би заплатити ціну крови. Нехай краще римляни повбивають їх, — це обійдеться дешевше.
Бельзенор (вражений силою його розуму). О, мудрий! О, змію!
Бел-Афріс. А ваша цариця?
Бельзенор. Правда. Ми повинні вивезти Клеопатру.
Бел-Афріс. Ви не будете чекати її наказів?
Бельзенор. Наказів! Шістнадцятилітньої дівчинки!
В Мемфісі ви вважаєте її за царицю; а тут кому краще знати, як не нам! Я візьму її з собою й посаджу на коні ззаду. Коли ми, воїни, врятуємо її від Цезаря, тоді жерці, няньки і всі інші можуть знову називати її царицею, вкладати їй до вуст свої накази.