Берджес (вказівним пальцем торкається його коліна і натискає ним, аби примусити слухати себе). Це саме те, про що я завжди думав, містере Марчбенкс. Я тривалий час вважав, що це лиш його переконання, але будьте певні: переконання стають чимось вельми серйозним, коли люди починають поводитися так, як він. Та я не про це. (Він роззирається навкруги, аби переконатись, що вони самі, і, нахилившись до самого Юджинового вуха, шепоче). Як ви гадаєте, що він сказав мені сьогодні вранці тут, саме у цій кімнаті?
Марчбенкс. Що?
Берджес. Він сказав мені — і у цьому немає жодного сумніву, як у тому, що ми з вами зараз отут сидимо, — він мені сказав: «Я — бовдур, — так він сказав, — а ви — негідник». Ви уявляєте, я — негідник! І тут-таки потис мені руку, наче сказав щось похвальне! І ви вважаєте, що після цього можна сказати, що ця людина зі здоровим глуздом?
Морелл (прочиняє двері й гукає до Прозерпіни). Запишіть їхні імена та адреси, міс Гарнетт.
Прозерпіна (за сценою). Так, містере Морелл.
Морелл заходить з паперами, що йому принесла депутація.
Берджес (до Марчбенкса). Ось і він сам. Ви тільки придивіться до нього пильніше, і переконаєтесь. (Підводиться і говорить поважно). Мені дуже шкода, Джеймсе, але я мушу поскаржитися вам. Я не хочу цього робити, але цього вимагає моє почуття справедливости й обов’язку.
Морелл. А що трапилося?
Берджес. Містер Марчбенкс був свідком і не відмовиться підтвердити. (Вельми урочисто). Ця ваша панянка настільки безвідповідальна, що обізвала мене старим товстим бовдуром.
Морелл (надміру добросердно). Як це схоже на Проссі! Вона така безпосередня! Не вміє стримувати себе! Бідолашна Проссі! Ха-ха-ха!
Берджес (аж тремтить від люті). І ви вважаєте, я повинен терпіти таке від цієї особи?
Морелл. Пусте! Не надавайте цьому великого значення! Не звертайте уваги. (Підходить до шафи і кладе папери в одну з шухляд).
Берджес. Я не звертаю уваги. Я вищий за це. Але хіба це справедливо? Ось що мені потрібно знати: хіба це справедливо?
Морелл. Це питання стосується церкви, а не мирян. Чи заподіяла вона вам якоїсь шкоди? Ось яке питання стосується вас, еге ж? Звісно, ні. Тож не думайте більше про це. (Він рушає до столу і починає розбирати пошту, даючи у такий спосіб зрозуміти, що питання вичерпано).
Берджес (стиха до Марчбенкса). А що я вам казав? Геть збожеволів. (Підходить до столу і запитує з кислим виразом обличчя людини, що зголодніла). Коли обід, Джеймсе?
Морелл. Не раніше як години за дві.
Берджес (з тужливою покірністю). Дайте мені якусь хорошу книжку, Джеймсе, щоб почитати біля каміна. Якщо ваша ласка.
Морелл. Яку книжку вам дати? Справді хорошу?
Берджес (мало не протестує). Та ні-і! Щось цікаве, аби згаяти час. (Морелл бере зі столу ілюстрований журнал і подає йому. Той покірно приймає). Дякую, Джеймсе. (Повертається до свого крісла біля каміна, вмощується зручніше і починає читати).
Морелл (говорить і одночасно щось пише). Кандіда зараз прийде і буде до ваших послуг. Вона вже провела свою ученицю, а зараз наповнює лампи.
Марчбенкс (підхоплюється мов ужалений). Та вона ж забруднить собі руки! Я цього не стерплю, Морелле, це ганьба. Краще я піду і наповню сам. (Рушає до дверей).
Морелл. Ліпше не робіть цього. (Марчбенкс нерішуче зупиняється). Вона може примусити вас почистити мої черевики, аби позбавити мене від цього клопоту вранці.
Берджес (суворо й несхвально). Хіба ви більше не тримаєте служницю, Джеймсе?
Морелл. Тримаємо, але ж вона не рабиня; у нашому домі так усе робиться, наче ми маємо щонайменше трьох служниць. Тож кожному і доводиться виконувати якусь роботу. Але це аж ніяк не погано: ми з Проссі можемо обговорювати справи після сніданку, коли миємо посуд. Мити посуд не так уже й важко, якщо робити це удвох.
Марчбенкс (пригнічено). Ви вважаєте, що всі жінки такі ж неотесані, як міс Гарнетт?
Берджес (натхненно). Щира правда, містере Марчбенкс, щира правда. Вона таки неотесана.
Морелл (спокійно і значуще). Марчбенкс!
Марчбенкс. Що?
Морелл. Скільки душ служників у вашого батька?
Марчбенкс (невдоволено). О, я цього не знаю. (Він прямує до канапи, немовби намагаючись уникнути розпитувань з боку Морелла, і сідає, гризучи себе думкою про гас).
Морелл (вельми значуще). Так багато, що ви навіть не знаєте скільки? (Більш аґресивним тоном). А коли треба зробити щось неотесаними руками, ви дзвоните і віддаєте наказ, аби це зробив хтось інший, га?
Марчбенкс. О, не гризіть мене! Ви ж навіть і не дзвоните. А ось прекрасні пальці вашої дружини брудняться гасом, поки ви зручно влаштувались тут і проповідуєте: тільки те й робите, що проповідуєте, проповідуєте! Слова, слова, слова!
Берджес (палко схвалює цю відповідь). Оце, хай йому біс, відмінно! (Тріумфуюче.) Що, Джеймсе, дістали на горіхи?
Входить Кандіда у фартусі з почищеною й наповненою гасом настільною лампою у руках. Вона ставить лампу на столі біля Морелла, і її залишається тільки запалити.
Кандіда (тре кінчики своїх пальців і морщить носика). Якщо ви залишитесь у нас, Юджине, я, мабуть, доручу опікуватись лампами вам.
Марчбенкс. Я залишуся за умови, що ви доручите мені усю чорну роботу.
Кандіда. Дуже мило, але спершу я б хотіла побачити, як ви з цим упораєтесь. (Обертаючись до Морелла). Джеймсе, а ти кепсько порядкував у домі.
Морелл. А що ж такого я наробив, або — чого я не зробив, моя люба?
Кандіда (з щирою прикрістю). Моєю улюбленою щіткою чистили брудні каструлі. (Марчбенкс несамовито кричить. Берджес, вражений, роззирається довкола. Кандіда поспішає до канапи). Що сталося? Вам зле, Юджине?
Марчбенкс. Ні, мені не зле. Але це жах! Жах! Жах! (Обхоплює голову руками).
Берджес (вражений). Що?! Вам не дають спокою жахи, містере Марчбенкс?! У вашому віці це недобре. Вам треба якимось чином позбутися їх.
Кандіда (заспокоюючись). Пусте, тату. Це лиш поетичні жахи, адже так, Юджине? (Поплескує його по плечу).
Берджес (спантеличено). Он воно як, поетичні. В такому разі, прошу пробачити. (Знову повертається до каміна, засоромившись своїх поспішних висновків).
Кандіда. Ну, то в чому річ, Юджине? У щітці? (Він здригається). Та годі вже вам, не журіться. (Сідає біля нього). Коли-небудь ви подаруєте мені гарненьку нову щіточку зі слонової кістки, оздоблену перлами.
Марчбенкс (м’яко і мелодійно, проте сумно і замріяно). Ні, не щітку, а човна, крихітного човника, в якому ми попливемо далеко-далеко, подалі від світу — туди, де мармурову підлогу обмивають дощі й сушить сонце, де південний вітер підмітає пишні зелені й пурпурові килими... Або колісницю, котра понесе нас аж до самого неба, де лампи — це зорі, і їх не треба щодня наповнювати гасом.