Берджес (мимохіть хихикнувши). Який бо ви чудний, Джеймсе, що й казати. Однак (мало не захоплено) вас не можна не любити, до того ж, як я уже казав раніше, певна річ, усе, що каже священик, не можна сприймати як правду, інакше світ перевернувся б, хіба ні? (Налаштовується говорити надалі про ще важливіші речі і, втупившись поглядом у Морелла, провадить з тупою серйозністю). Що ж, я готовий зізнатися, позаяк і ви бажаєте, аби ми були відверті один з одним: я справді колись вважав вас трошечки юродивим, але зараз я починаю думати, що мої погляди, мабуть, дещо застаріли.
Морелл (тріумфально). Еге! Нарешті ви теж дійшли такого висновку.
Берджес (значуще). Так, часи настільки змінилися, що мені важко це усвідомити. П’ять років тому жодній розсудливій людині навіть не спало б на гадку рахуватися з вашими ідеями. Сказати по правді, я навіть дивувався, що вам узагалі дозволяють читати проповіді. Та що там! Я знаю одного священика, якого лондонський єпископ кілька років не підпускав до кафедри, хоча той бідолашний тримався за релігію не більше за вас. Однак тепер, якби мені запропонували побитися об заклад на тисячу фунтів, якщо ви коли-небудь самі станете єпископом, я б відмовився. (Виразно). Ви й ваші послідовники стаєте впливовішими; я це бачу. І їм доведеться чимось догоджати вам, аби тільки затулити вам рота. Мушу визнати, Джеймсе, ваше чуття, зрештою, не підвело вас: для такого, як ви, ви обрали правильну лінію поведінки, завдяки якій ви у кінцевому підсумку матимете зиск.
Морелл (без жодних вагань, рішуче простягає йому руку). Вашу руку, Берджесе. От тепер ви кажете чесно. Не думаю, що мене зроблять єпископом; але якщо зроблять, я познайомлю вас з найбільшими ділками, яких тільки зможу залучити на свої прошені обіди.
Берджес (підводиться з придуркуватою посмішкою на вустах і потискає по-дружньому простягнуту руку). Який же ви жартівник, Джеймсе. Ну то як, покладемо край нашій сварці?
Жіночий голос. Скажи так, Джеймсе.
Здригнувшись від несподіванки, обоє чоловіків обертаються і бачать Кандіду, яка щойно увійшла і дивиться на них з притаманним їй виразом жартівливої материнської поблажливости. Це жінка тридцяти трьох років, ставна, випещена, хіба що трішки схильна до повноти, однак зараз цілком до міри, сповнена чарівности молодости й материнства. З її манери поводження відчувається, що ця жінка здатна прихиляти до себе людей, користуючись їх почуттями до неї, і робить це інстинктивно й без жодних докорів сумління. У цьому вона нічим не відрізняється від будь-якої іншої гарненької жінки, якій не бракує розуму сповна використовувати свої принади задля дрібної егоїстичної мети; втім, ясне чоло Кандіди, сміливий погляд її очей, чітко окреслені рот і підборіддя свідчать про широту поглядів і піднесеність натури, котрі роблять це її лукаве ставлення до людей шляхетнішим. Мудрий знавець людських душ, кинувши на неї погляд, одразу б здогадався, що той, хто повісив над її каміном Діву з «Першої Пречистої», зробив це тому, що помітив певну духовну схожість між ними; проте він навіть не запідозрив би, що така ідея могла народитися у голові її чоловіка або у неї самої, адже ніхто з них не цікавився творчістю Тіціана.
Зараз вона у капелюшку й пелерині; в одній руці у неї підперезаний ремінцями плед, з якого стирчить парасолька, а в другій — саквояж і паки ілюстрованих журналів.
Морелл (приголомшений своєю забудькуватістю). Кандіда! Як... (позирає на годинника і жахається того, що вже так пізно.) Моя любонько! (Кидається до неї, вихоплює у неї з рук плед, без упину картаючи себе). Я збирався зустріти тебе на станції, та не помітив, як пролетів час. (Жбурляє плед на канапу). Я так захопився розмовами (обертається до неї), що геть забув... Ет! (Обнімає її з почуттям каяття).
Берджес (дещо знітившись, не впевнений у тому, як до нього поставляться). Як живеш, Канді? (Кандіда усе ще перебуває в обіймах Морелла, підставляє йому щоку для поцілунку). Ми з Джеймсом порозумілися і уклали мирову. Почесну мирову, чи не так, Джеймсе?
Морелл (імпульсивно). Відчепіться з вашою мировою! Через вас я запізнився зустріти Кандіду. (Із співчутливим завзяттям). Бідолашна моя, як же ти упоралася із багажем? Як.
Кандіда (зупиняє його, звільняючись з його обіймів). Ну, годі, годі вже, годі! Я була не одна. У нас був Юджин, і ми подорожували сюди разом.
Морелл (приємно вражений). Юджин!
Кандіда. Так, він, бідолашний хлопчина, порається коло мого багажу. Вийди зараз же до нього, любий, а то він розрахується з візником, а мені б не хотілося цього. (Морелл квапливо виходить. Кандіда ставить на підлогу саквояж, потім знімає пелерину і капелюшок, кладе їх на канапу поруч із пледом і звертається до батька). Ну, тату, як вам усім дома ведеться?
Берджес. Дома стало зовсім сумно жити, відтоді як ти поїхала від нас, Канді. Хоч би ти коли-не-коли навідалася і побалакала із сестрою. А хто такий цей Юджин, що приїхав із тобою?
Кандіда. О, Юджин — одна із Джеймсових знахідок. Він натрапив на нього минулого червня, коли той спав на набережній. А ти помітив нашу нову картину? (Показує на Діву). Це він її нам подарував.
Берджес (недовірливо). Нісенітниця! Ти хочеш сказати мені, твоєму батькові, що цей волоцюга купує такі картини? (Суворо). Не вигадуй, Канді: ця картина свідчить про побожність, і вибирав її сам Джеймс.
Кандіда. А от і не вгадав: Юджин аж ніяк не волоцюга.
Берджес. А що ж він за один? (Іронічно). Можна подумати, він знатного роду.
Кандіда (хитає головою у захваті). Так. Його дядько пер! Справжнісінький живий граф.
Берджес (не наважується вірити такій чудовій новині). Неймовірно!
Кандіда. Це так. Коли Джеймс знайшов його на набережній, у нього в кишені був чек на п’ятдесят п’ять фунтів терміном на тиждень. Але він думав, що не може отримати по ньому гроші раніше як за тиждень, а просити у борг соромився. Який же чудовий хлопець! Ми дуже полюбили його.
Берджес (удає, що не шанує аристократів, однак у самого загорілися очі). Хм. Я так думаю, що навряд чи цього племінника графа міг чимось привабити наш Вікторія-парк, якби він не був трошки пришелепуватий. (Знову роздивляється картину). Звичайно ж, ця картина не в моєму стилі, Канді, проте вона — довершений витвір мистецтва; на цьому я розуміюсь. Обов’язково познайом мене з ним, Канді. (Стурбовано позирає на свого годинника). Я можу побути ще хвилини зо дві.
Морелл повертається з Юджином, на якого Берджес дивиться вологими від захоплення очима. Це дещо дивний, сором’язливий юнак вісімнадцяти років, тендітний, жіночний, зі слабким дитячим голосом; переляканий, напружений вираз його обличчя і звичка знічуватися свідчать про хворобливу чутливість витонченого й гостро сприйнятливого юнака, у якого ще не остаточно склався характер. Він жалюгідно нерішучий і не знає як себе тримати на людях і де йому стати. Хлопець знітився у присутності Берджеса, і, якби йому не забракло рішучости, він уже був готовий утекти й сховатися. Однак та гострота, з якою він переживає навіть найпростіший стан, бере початок від надміру нервової сили, а його ніздрі, рот і очі свідчать про непогамовне, шалене свавілля, яке, судячи з його лоба, позначеного рисами страждання, спрямоване не у гірший бік. Він такий незвичайний, що здається диваком. Люди прозаїчного штибу вбачають у цьому дивацтві щось згубне, тоді як поетичні натури вважають це чимось божественним. У нього вельми неохайне вбрання: ношена розстебнута куртка з синьої саржі, одягнута поверх вовняної тенісної сорочки, шовкова хустка, пов’язана замість краватки, штани з тої-таки матерії, що й куртка, і брунатного кольору парусинові черевики. Ймовірно, він лежав у цьому одязі на траві, ішов бродом через річку і, судячи з вигляду, ніколи не чистив його щіткою.