Люди у формі моряків торговельного флоту повагом заходили в будинок і так само, не кваплячись, з почуттям власної гідності, його залишали. Все це були представники особливої касти: просолені океанськими вітрами кадрові моряки — капітани, механіки, штурмани, власне, ті, про кого не скажеш, що вони сезонники, бо все їхнє життя пов'язане з морем.
Але тут же вирував інший натовп, люд здебільшого молодий.
Це були новачки, хто теж вирішив поєднати своє життя з морем.
Натовп гудів як бджолиний стривожений рій. Уривки фраз звідусюди долинали до мого слуху. Хтось ображений повчально говорив:
— Якщо тобі не дає спокою непереборний потяг до моря, раджу: хоч би задля цікавості завітай до цього вертепу, послухай дещо з морських билиць і небилиць, а заодно й про те, які-то завади на шляху в тих, хто хоче на флот. Та коли і після цього віра не похитнеться, значить, усе гаразд — вибір зроблено правильний.
Коло іншого гурту, навпаки, залягла тиша; поруч же гомоніли.
Початку розповіді я не застав. Протискуючись крізь натовп морячків, що тісним колом обступили оповідача — двадцятилітнього «морського вовка», почув лише окремі слова:
— … І тоді хвиля, востаннє жбурнувши шлюпку, розтрощила її вщент, а нас, напівживих, підібрали рибалки.
Ніхто не здивувався почутому, не зойкнув. Хоч і йшлося про трагічне, обличчя юнаків не видали бодай найменшого хвилювання. Розповідь була сприйнята як належне: з ким, мовляв, такого не трапляється!
Усі вони — може, навіть і молодші за мене — такі юні, а вже дечого побачили, спробували,» пережили. Свідомість цього підносила хлопців у їх же власних очах, мабуть, на недосяжну височінь і, як вони гадали, давала підставу на все дивитися зверхньо й скептично.
Та й взагалі. Тут, на Посьєтській, — вулиці, що, здається, веде у саме небо, крутій і гористій, біля цього непримітного, врослого в землю по самі вікна будиночка, в якому міститься відділ кадрів пароплавства, завжди, кажуть, можна почути найдивовижніше. Бо сюди після рейсів сходяться моряки. Одні — щоб оформити відпустку, інші — по нове призначення.
Нарешті я досягнув дверей заповітного кабінету.
Всі канцелярії схожі, мабуть, одна на одну, як і люди, що працюють у них. І хоч я розумів, що серед тих без пороття заплутаних у тенета ділових паперів канцеляристів, очевидно, є неспокійні, романтичні душі, проте не міг позбутися свого упередженого ставлення до них. При зустрічі з ними почував себе пригніченим, нікчемним і безпорадним, мовби якийсь маг перетворював мене на карлика — слухняну, безправну маріонетку з лялькового театру. Мабуть, моє «ходіння по муках» — щоденне оббивання порогів у кабінетах начальників, од яких залежала вся моя матроська доля, не минуло марно. Виробився, значить, такий-от умовний рефлекс — канцеляробоязливість, яку, коли я насправді мрію пробитися до моря, слід перебороти.
Інспектор, високий літній чоловік, що обізвався на мій стукіт у двері, кивком голови дозволив увійти до кабінету… Хоч і повіяло на мене могильним холодом — ті ж таки умовні рефлекси! — проте зловісного в інспекторових очах не помітив. Заклопотаний, без натяку їм будь-які, навіть негативні, емоції чоловік. Похмурий? Можливо. Але — о, диво! — ласкаво так, по-батьківському дивитися став на мене. Може, і в нього є син, безнадійний романтик, чи схвильований голос мій розбудив давно заснулу, нездійсненну мрію інспектора. Цього я не знав.
Він узяв мою особову справу — досьє вже завели на мене, чогось усе це та варто! — довго гортав, окремо читав і перечитував кожен папірець: довідки про те, як я склав іспити з техніки безпеки, висновки медкомісії, мій матроський атестат.
Від цієї людини тепер залежало: морячити мені чи загоряти, як десяткам інших, на березі.
І тому я «стояв неначе вкопаний.
— Гаразд, — відсунувши від себе папку, мовив інспектор.
Він записав моє прізвище, замашисто розписався, нарешті простяг папірець мені.
— На «Буревісник» то й на «Буревісник». Вітаю! Твоя сухопутна одіссея скінчилася. Довго ж ти, хлопче, йшов до моря. Але наполегливо, — посмішка осяяла його суворе, з широким, через усю щоку, шрамом обличчя, і воно здалось мені не таким уже й похмурим. — Ну, чого невеселий? Перед тобою такі дороги! Скажу відверто: заздрю! Не ті літа, майнув би і я кудись. — І вже діловим тоном додав: — Призначення є. Отже, можеш іти прямо на судно.
Коли я переступив поріг, він кинув:
— Капітану Павлу Гурійовичу скажи, нехай передасть суднову роль: у неї треба дописати й тебе.