По-весняному заспівали в мені солов'ї. Стало голубішим небо, хоч воно й було в сірих осінніх хмарах.
Розділ п'ятий
У ПОРТУ
Звідусюди обступав гул, і громаддя кораблів, і той неповторно-єдиний запах портового узбережжя, од якого хмелієш, почуваєш себе справді щасливим, як людина, перед якою нарешті розчинилися двері у давно жадане.
Відмежований високим муром від решти міста, порт розкинувся вподовж усієї затоки — остання п'ядь суходолу, за якою безодня, океан, чужа земля і незнані води. Від скребачок, що ними матроси очищають іржу, стоїть дратівливий металевий дзвін і пахне гаром. Високо вгорі, між плетивом стапелів, проступають контури новозбудованого судна — дітища цього порту. І там теж, монотонно і набридливо, щось брязкає.
Стрекочуть пневматичні молотки, у звивистих шлангах, прорвавши обмотку, сичить стиснуте повітря.
А все ж, хоч тут і панує метал, скрегіт, гул, порт — святая святих міста, царство високих корабельних щогл, хитких трапів, забризканих крутою хвилею причалів… Гримкочуть якорі, лунають слова команди. Щодня, щогодини повертаються і відходять кораблі, побиті тайфунами і штормами.
І босоногі хлопчаки, в очах яких світиться мрія про далеке плавання, і літні капітани, яким уже ніколи не вийти в море, помітив я, хоч звіддалік, а дивляться заздрісно на цей вабливий, повен загадковості світ. Їх зрозумієш. Адже звідси, з цього невпинного колобігу життя, починаються всі далекі й близькі шляхи. А в людині ніколи не перестає жити бажання зазирнути за виднокіл, помірятися силою із стихією.
Та не кожен мешканець міста може сказати, що й він своя людина в тутешніх володіннях і що морські вітри — його побратими. Навіть на портовиків моряки дивляться спогорда. А вже хто-хто — портовики безпосередньо зв'язані з морем. Проте якщо навіть не всі приморці можуть назвати себе причетними до цієї святині, що ж тоді говорити про мене!
Без моря мені не жити! Це я знаю. Та чи є підстава вважати себе отут своїм — значить, моряком? І взагалі, чого я тут? Які вітри, дороги які заманили мене сюди?
Та мене мучили не ці запитання, слух допікало не портове ревище й навколишній гуркіт. Тихий, ледь чутний голос струмка, що, поспішаючи до моря, дзюркотів у пітьмі, коли нас троє товаришів прощалися в Зеленому кутку, тепер невідступно й причепливо воркував у глибинах моєї свідомості. Струмок, що поспішав до моря…
Ми зростаємося з буденними клопотами землі, вщерть переповнюємось її радощами й болями, думав я. Це коло здається нам фатальним. І хоч би де ти був, твоєю тінню, вічним твоїм двійником блукає з тобою материнки цвіт на косогорі, очеретяне крило ставка… Земля в огні… повоєнні голодні роки.
А потім, як у калейдоскопі, замигтіли перед моїм внутрішнім зором дні й місяці, місяці й роки. Недавно ще я міг би визначити, коли і як почалася моя мандрівка. Тепер це зробити важче. Може, тому, що, як гадалось, порохом розвіялася юнацька моя наївність і на зміну їй прийшла зрілість, що не визнає колись притаманної дитинності. Можливо. А все ж я подумки знову звертався до тієї первісної пори.
«Буревісник» прямував у відкрите море. На скелястому березі деревце, здавалося, махало нам рукою.
Світанковість моя! Як зорі палали смолоскипами, коли, працею стомлений, тихими весняними вулицями вертався я додому; як він зітхав могутньо, батечко Дніпро. Чи не козацькі веслокрилі чайки виринали тоді з туману, з вічності? І кликали, манили до моря. Заграй, синє море, а ми погуляєм.
Із тих берегів пролягла моя дорога в світ. Бо навіть у непримітної стежки є початок.
Напливло звіддалік, спогадами заполонило…
— Слухай-но, хлопче, чи не задумав ти чогось лихого? Надто часто бачу тебе біля мого човна. Що, гарний?
— І гарний, і подобається, а тільки не бійтесь — його я не візьму: такий мені не потрібний і даром. Корито! А на кориті, звісна річ, океану не перепливеш.
Дядько Степан — кульгавий, розвалькуватий чоловік, хто днює й ночує в степу біля трактора, Вовкулака, отже, що вільної хвилини, яка іноді випадає з його клопіткого життя, проводить біля ставка, де між очеретів — справжнісінька гавань і в ній, припнутий до старої верби, стоїть розсохлий човен.
Що й казати, гарний човен. В селі ні в кого немає такого. Та й нікому і ні з чого його будувати. Бо лишилися самі жінки, а мужчини: той не повернувся з війни, інший…
Вовкулака запливає у вершину; там стоять його кіпці. І ми, хлопчаки, любимо дивитися, як він, вертаючи з поля, часом їх трусить, а потім, глухо гупаючи своїми величезними чобітьми, йде берегом з торбиною, мокрою і слизькою, в якій трохи-таки є риби. Нам залишається єдине — заздрити, що йому таланить, оцьому дядькові, — він уміє ловити рибу, чого не скажеш про нас.