— А'Б'! А-прім, Бе-прім! — залящало з гучномовців. — Блюдця «У нас в Техасі» та «Мустанг Дракула» в супроводі Сари й Бернара на відстані двох кабельтових од «Баракуди». Прийом!
— Дозорні акванавти вийшли вам назустріч, — відповів той, що сидів за пультом управління. — А-прім, Бе-прім готовий до зустрічі.
— О'кей! — почулося у відповідь.
Через кілька хвилин пірнаючі блюдця запливли в підводне поселення.
Розділ двадцять шостий
ДОПИТ
— Альфреде, ти?!
Крізь ілюмінатор ми бачили, як кілька одягнутих в яскраво-жовті гідрокостюми акванавтів, залишивши пірнаючі блюдця, попливли до підніжжя «Баракуди».
Днище цього підводного житла, ніби тином, було огороджене негустою металевою сіткою з вузькими «воротами» посередині. Щоб проникнути на територію «Баракуди», спочатку треба пройти крізь «ворота», а вже потім, відкривши вхідний люк та минувши заповнені водою шлюзи, трапом піднятися вгору, в сухе, затишне місце — бокс А-прім, Бе-прім.
Коли акванавти зайшли в житловий відсік, серед них, чужинців, ми зразу вгледіли і нашого Зайця.
Він був блідий, знесилений. Від того колишнього веселуна, дотепника не лишилося й сліду. Губи зціплені, очі запалі, і в них — невимовний смуток.
— Альфреде! — притьмом кинулися до нього ми.
Він заплакав. Од болю у мене теж стисло серце.
— Здрастуйте, друзі мої, — тихо мовив Альфред. — Не думав, що вже й побачимося — таке витерпіти!..
Обличчя його зсудомила гримаса болю, зіниці розширились на все око — ознака внутрішньої муки й занепокоєння.
— Заспокойся, любий! — поклавши йому на плече руку, ласкаво мовив Данило. — Ці варвари, повір мені, одержать по заслузі.
— Панове! — почувся голос одного з тих, хто прибув разом з Альфредом. — Ми привели вашого друга не для святкового рандеву…[5] Ми чекаємо на вашу відповідь. Зміст нашої вимоги, як я зрозумів, вам передав містер Бетлер.
— Я жду, — ніби папуга, завів своєї людиноробот, він же містер Бетлер.
— Не велике цабе — підождеш! — відповів Данило.
— Що ж сталося? — розпитували ми в Альфреда.
— Ти пам'ятаєш, друже, як ми за тобою гналися? Ти подав знак, що паморочиться голова і поплив у протилежний бік.
— Пам'ятаю, але… не все, — відповів він. — Спочатку зашуміло в голові, стало страшно. Потім ні з сього ні з того мене охопило збудження, безпричинна веселість. Потім… не пам'ятаю, — силкуючись — і все даремно! — намагався щось пригадати Альфред.
Що ж, за всіма ознаками, то було азотне отруєння.
За багато днів перед спуском у батискафі нас обстежував судновий лікар. Пригадую, він Зайцеві сказав:
— Молодий чоловіче! Та у вас легені не зайця, а слона. Таке ж і серце. Проби Розенталя й Штанге (з допомогою цього методу наші серця й легені випробовували на витривалість перебування в складних умовах під водою) показали: ви — підводник од природи. Ану, проведемо ще комбіноване функціональне дослідження на швидкість і витривалість. Зайці, кажуть, бігають прудко.
Лікар посадив Альфреда на стілець. Узяв його ліву руку і заходився перевіряти пульс.
— Так, голубчик, — мовив він. — А тепер зробіть двадцять разів присідання.
Коли Заєць скінчив ту процедуру, лікар знову перевірив у нього пульс.
— Ну, що ж, — вирішив він. — І проба Летунова на вашу користь. Реакція серцево-судинної системи на фізичне навантаження і тривалість відновлюваного періоду — нормотонічна. Пульс і максимальний кров'яний тиск підвищені, мінімальний кров'яний тиск дещо знижений. Все як і має бути. Хто далі! — покликав він мене.
Якщо вже розповідати, то, мабуть, розповідати до кінця. Отже…
Аби переконатися, що здоров'я дає змогу спускатись у глибини, підводник загодя повинен себе контролювати. Спостереження того самоконтролю записується в щоденник. Майбутній нирець зобов'язаний відповісти на ряд запитань.
Одного разу Альфред показував нам свій щоденник. Ось що ми в ньому прочитали:
«1. Самопочуття — прекрасне! Дайте мені точку опори — і я зрушу з місця землю.
2. Сон — кольорове сновидіння; барви — яскраві, ніби на палітрі нашого суднового художника-кухаря Антрекота Антрекотовича. Кажуть: кольорові сни бачать лише генії.
3. Апетит — їм і — навіть остогидливих антрекотів та какави! — все мало. Кок — на сьомому небі. Якби, каже, страва була несмачна, хіба б її так уминали! Він, сердега, не розуміє, що в мене апетит не заячий, а вовчий.