— Ха-ха-ха! — заревів людиноробот, містер Бетлер.
— Ви забули, — докінчив той, — що делегація Сполучених Штатів Америки категорично відмовилася підписувати Конвенцію з морського права.
— Знаю, — з сарказмом відказав Кім, — Вашому поріддю агресорів більше припало: ніж чи бомбу в руки — і, як розбійники, на дорогу. Що ж, ви, містере, лжепредставник компанії «Шелл», а точніше гоп-компанії, яка прагне панувати над світом, уже довели: для людей ви — оскаженілі вовки! Як там у вас, у Техасі, звуться вовки? — запитав. — Койоти, чи що?
— Койотів у Техасі немає, — виявив неабияку обізнаність «нафтодобувач» про вовків.
— У лісах, можливо, й немає — койоти водяться в Північній Америці. Але двоногі хижаки є й на півдні Штатів. Свідчення тому — ви, містере Ікс, і вся ваша гоп-компанія!
— Звідки відомо, що ми — американці?
— Видно пана по халявах! — відповів за Кіма Михайловича Данило.
— Тільки вони, Даню, не з того племені, що наші улюбленці Том Сойєр і Гекльберрі Фіни, — підтримав товариша я. — Аби Марк Твен дізнався про «діяння» своїх землячків, він би, мабуть, вигукнув: «Боже, мені соромно, що я американець!»
— Припиніть анти… анти… анти, — ніби в механізмі щось заїло, повторював те саме містер Бетлер. — Антиамериканську пропаганду! — нарешті вичавив він.
— Отже, що шукала Міжнародна експедиція «Гондвана» в Індійському океані, поблизу Дієго-Гарсії та Носі Мазави?
Наш командир, Кім Михайлович, ніби обдумував, що ж відповісти, — поки що мовчав, не проронивши жодного слова.
«Он які вони, значить, насправді, нафтопромисловики! — подумав я. — Ось що їх цікавить і куди вони хилять». Не було сумніву — ми потрапили в зміїне — підводне! — кубло тих, хто намагається перетворити Індійський океан, його острови на військовий плацдарм, щоб із нього вести агресію.
Пригадую, перед самим відплиттям із рідного порту до нас на «Садко» завітав лектор-міжнародник. Він багато розповідав про країни світу. Зупинився і на тих, які ми збиралися відвідати — Японію, Сінгапур, — та повз які будемо проходити.
Мова тоді зайшла і про архіпелаг Чагос.
— Якщо вірити мандрівникам, які побували на островах Індійського океану, до речі, й видатному англійському природознавцю минулого століття — Чарлзу Дарвіну, що плавав там на кораблі «Бігл», — сказав лектор, — то суходоли ті дуже мальовничі. Архіпелаг Чагос — також.
— Атол Дієго-Гарсія, — вів далі він, — крайній на південному сході того архіпелагу. На ньому розташовано великий і кілька менших острівців. Найбільший — Діего-Гарсія.
Раніше острів належав державі Маврікії, потім перейшов у англійське володіння. І пішли торги! Звідти силоміць вивезли тубільне населення, а Сполучені Штати Америки, заплативши Англії одинадцять з половиною мільйонів доларів, збудували там військову базу.
Як ви знаєте, янкі діють хитро й підступно. Спочатку поставлять ногу, а потім і другу. Так воно вийшло й з Дієго-Гарсія. Американці запевняли, що хочуть організувати на острові лише центр зв'язку для свого військово-морського флоту. Коли ж той центр заснували, військове відомство США — Пентагон, — фінансувавши мільйони й мільйони доларів, відразу заходилося укріплювати базу. Збудували аеродром, сховища пального. Саму лагуну колись чарівного куточка землі, зруйнувавши й розширивши, перетворили на стоянку авіаносців і оснащених ядерною зброєю підводних човнів.
«Дієго-Гарсія — піратський авіаносець США» — так назвала одну із статей алжірська газета «Ель-Муджахір», — закінчив свою розповідь лектор-міжнародник.
…«Садко» разом з іншими дослідними суднами шукав Гондвану.
— Хоч архіпелаг Чагос і перетинає нам шлях, проте краще обійдемо його стороною. Право на борт, да Гама! — наказав капітан.
Потім я вийшов з ходової рубки і спустився в каюту.
Штормило. Мій талісман — гумовий морячок, Сіндбад-мореходець, розгойдувався збоку вбік, тицяючись носом у скло ілюмінатора.
«Десять градусів південної широти, сімдесят чотири градуси східної довготи», — подумки не переставав я називати координати, про які, чув, говорив на містку наш штурман — ми були якраз на траверзі Дієго-Гарсія.
Мій кумедний морячок… Десь поряд загадкові тропічні острови, про які ото розповідав і лектор. І мені мимоволі спала на пам'ять арабська казка про багдадського купця Сіндбада, іменем якого я назвав свій талісман. Згадалася третя подорож Сіндбада.
Та подорож, як розповідається в «Тисячі й одній ночі», проходила десь у цих водах… Двадцять днів і двадцять ночей плив корабель. А на двадцять перший схопилася буря, і хвилі змили з палуби всіх матросів. Урятувався лише Сіндбад.