Пригадую, я підготував десять подач, вийшло лише дві. Заборонили! Мені влетіло. Та найгірше, що ця прикрість з публікацією вдарила по серцю поета.
— Як ви почали писати книжки?
Змалку я був вразливим — усе торкалося моєї душі. Мати, бабуся розповідали казки, читали Шевченка. Якось я почув незнайомий вірш: «Звезды меркнут и гаснут. В огне облака…». Був зачарований красою, відбитою в слові. Почав писати власні поезії.
Саме в День Перемоги, 9-го травня, вбили мого батька під чехословацьким містом Брно — там блукали рештки фашистських частин. У матері нас залишилося четверо — я найстарший. Повоєнні роки — тяжкі. Особливо важкими були вони для тих, хто зостався без батька… Писав про те, що відчував, що бачив довкіл: про радість і горе. Кілька віршів надіслав до газети «Зірка» — про те, як важко в селі живеться. Літпрацівник відповів, що мені буде прикро, якщо мої шкільні друзі довідаються про те, що я пишу таку неправду. І порадив писати про щасливе дитинство під сонцем Сталінської Конституції. Так я тоді й зробив… І було це в голодному 1947-му.
Мої геніально-брехливі вірші надрукувала районна газета «Ленінська правда». Один з них звався «Щастя народам дав Сталін».
Згодом на лекціях з фольклору в Кіровоградському педінституті цей вірш наводили як зразок народної творчості… Втім, я швидко подорослішав і вже ніколи не писав панегіриків на честь вождів.
У поемі «Гармошка» я розповів про початок свого літературного шляху… Щоб побачити улюбленого поета Володимира Миколайовича Сосюру та показати йому свої вірші, я продав гармошку і на виручені гроші поїхав до столиці. Сосюру побачив, але не наважився до нього підійти. Вже пізніше, через роки, він мені надіслав листа, в якому схвально відгукнувся про мою юнацьку поему.
— У вас багато книг про війну. Це ваша улюблена тема?
— Просто у мене з війною ще й особисті рахунки… Мого рідного дядька Григорія Остащенка вбили на війні із білофіннами; батько загинув теж, двоюрідного брата — підпільника Правду — замордувало гестапо; дідусь, старий більшовик Лука Матвійович Остащенко, один з організаторів колгоспу, згодом голова сільради, завідуючий райземвідділом, воював ще в першу світову і розповідав жахливі речі про газові атаки десь у Галичині, про те, як мучилися люди од газів, шрапнелі й куль.
… Наше село Володимирівку спалили гітлерівці. На початку січня 1944 року воно багато разів переходило з рук у руки. Бої були жахливі. В степах стояли десятки підбитих танків.
Спаливши нашу оселю, фашисти вигнали нас у сусіднє село Балєєве. Ми опинилися в епіцентрі бою.
У третьому номері журналу «Знамя» за 1988 рік надруковано щоденник Інни Фунт, дівчини-москвички, яка добровільно пішла на фронт і працювала на аеродромах. Там є такий запис: «14.1.44 р. Ми перетнули Дніпро і сьогодні прибули до Кіровограда… Зараз чергую на КП. Щойно після бою повернулися наші пілоти. Ось вони заходять: спітнілі, в унтах… Знімають шлемофони і доповідають своєму командирові про виконане завдання. Потім їхні розповіді: «Горять фрици, горять! Дали ми їм прочуханки! Адже від їхніх танків темно було і як вони дружно загорілися! Що діється у них там, на землі! Цього в жодній газеті, в жодній книжці ніколи не описати!»
Ось під цими бомбами й опинилися ми в селі Балєєве. Тому я знаю, що це таке. Давно те було, а й досі інколи приходить уві сні…
На початку 60-х років я круто змінив своє життя: залишив столичну редакцію й подався до моря, на Далекий Схід.
Коли я працював матросом суховантажного судна «Острогожск», ми возили потрібні в'єтнамському народові вантажі (тоді американці у В'єтнамі вели війну). Ми стояли у Хайфоні й під бомбами вивантажувалися… Не забудуться руїни, спалені напалмом села та кокосові гаї.
У Нагасакі бачив сліди атомного бомбардування. Двічі бував на архіпелазі Чагос (острів Дієго-Гарсія), відвідав американський атомний полігон на острові Різдва (Центральні Полінезійські Споради), кілька разів на «Ю. Шокальському» і на «Витязі» довелося бувати в районі Маршаллових островів — там, де атоли Еніветок та Бікіні. До речі, всі ці дороги часом перетинаються з дорогами моїх літературних героїв, зокрема Василя Гайового, хоч ототожнювати мене з ним не треба: я оповідав про життя інших, а не своє.
Писав я й про військово-морську базу на далекому острові в Індійському океані — трилогія «Експедиція «Гондвана». Про Курильські острови розповідає повість «Останній рейс «Сінтоку-мару», про Бікіні — «Смерть в океані». Є в мене й повість — «Відгомін Чорного лісу» — про кіровоградське молодіжне підпілля років тимчасової фашистської окупації міста. Всі ці твори — про збереження миру на землі.