— Ви пишете тільки про те, що побачили самі?
— Можна сказати, мій девіз — слова, сказані колись морським офіцером Тимофієм Будріним: «Пишемо, що спостерігаємо, а чого не спостерігаємо, того не пишемо». Звичайно, ці слова не слід сприймати буквально — у творчості свої вимоги.
… А знаєте, чому деякі молоді літератори кинулись у жанр фантастики? Гадаю, не лише тому, що цей жанр популярний. Насамперед — ці молодики забули стару істину: треба йти в літературу від життя, знати життя, а вже тоді писати про нього.
— Я бачу у вашому кабінеті портрет Бетховена. Ви захоплюєтесь музикою?
— Як вам сказати… Музику дуже люблю, сам граю на балалайці та гармошці, маю непогану фонотеку — близько двох тисяч довгограючих платівок із записами класичної музики. Ну, і майже увесь Бетховен, мій кумир. Його музика завжди єднає мене з морем.
— Чим іще захоплюєтеся?
— Підводним плаванням. Правда, минуле літо мене трохи засмутило. Пірнаючи без акваланга, з трубкою, в масці і ластах, я поринав лише на сімнадцятиметрові глибини — на півтора метра менше, ніж у попередні роки. А там особливо гарні мушлі.
— Й останнє запитання: чи фантазуєте ви у своїх книгах, описуючи події на далеких тропічних островах?
— Як я вже казав, майже ні, бо коли почалася моя одіссея далеких морів і я, отже, плавав матросом на експедиційних та суховантажних суднах, то стільки було цікавого, яскравого, навіть неправдоподібного, що не треба й вигадувати. І якби мені сказали: перед тобою стоїть вибір — полетіти у далекі галактики, про які розповідають наші фантасти, чи знову помандрувати по островах безмежних океанів планети Земля, — я б вибрав останнє.
Вересень 1988 р.
… Скажіть же мені: чи не найкращим був той час, коли ми замолоду блукали в морях? Були молоді й нічого не мали, а море не дає нічого, крім жорстоких ударів та іноді нагоди відчути вашу силу.
«БУРЕВІСНИК» ВИХОДИТЬ У МОРЕ
Повість
ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ
Коли закінчуєм походи –
Бронзовотілі, молоді, –
На тихі трави, чисті води
Ми повертаємось тоді.
Я — степовик. Та б'ється змалку
Морська стихія у душі.
Штормами хрещені рибалки –
Мої брати й товариші.
Блукав із ними, що й казати! –
І до пуття й не до пуття.
Уклін тобі, старенька мати, –
Моє збентежене життя!..
Ку-ку-рі-ку! — долинає знадвору.
Ку-ку-рі-ку!
Напівсонний підхоплююсь. Де я? Невже мене кличуть на палубу? Вахту я начебто відстояв.
Розплющую очі. Дивлюсь. Та ні — на каюту не схоже. «Вантаж не з того трюму», — любить говорити в таких випадках наш штурман.
Збоку, на комині, — батьківська хата! — розкинули крила задерикуваті півники. Червоніють кетяги калини, сонях сміється щасливо. Внизу по білому, через усю стіну, синьо-синьо, — неначе хвилі грайливі, — стелиться барвінок.
Мамина рука не поскупилася на барви. Те, що її виколисувало змалку, що колисало й мене, розквітло барвисто в чарівному суцвітті цього одвічного малярства степовиків.
Ку-ку-рі-ку! — повторюється голосок.
Ку-ку-рі-ку!
Прокидаюся щасливий.
Півнику-когутику, дудко горлата! Щось давнє, дитинне ворухнулося в мені.
Росяна трава, що схилялася над стежиною, забризкуючи мої ноги, коли босоніж гонив череду; і старий розсохлий човен дядька Вовкулаки, і мамині сльози вночі, як надійшла похоронна про смерть батька…
Як же я не розтратив ніжності своєї, душею не вчах?
А було… Та що згадувати! Було та й ще було, бо в океану жорстока вдача, а той, хто нехтує супокоєм, неодмінно стрічається з бурями.
Сонце — велике й огнисте, таке, як у тропіках, погойдується на плесі голубого неба, сліпить очі, захлюпує долівку, звечора встелену духмяною луговою травицею, прохолодними стеблинками молодої осоки й рогозу. Ні корабельних, дошкульних, як удар вітру, наказів, ані чужоземної, що всі ці роки лящала, говірки. Не кваплячись, можна піти на город, до зеленохвилих грядок огірків, полежати в затінку вишняка, на прив'ялому, пахучому сіні. Первісна тиша. Спокій. Ніхто не підніме тебе на швартовку, в задушливий трюм не покличе вичерпувати воду.
Я вдома — ворона і за море літала, та все чорна вертала, — у рідному селі.