За кілька годин над метеорологічною лабораторією, на неширокому, заставленому флюгерами та дощомірами майданчику, з'явилася ще одна халабуда. Дерев'яний поставив лише каркас, решту добудовував я сам. Обтягнув брезентом, спорудив водостоки. Та під час будівництва закрався прорахунок — курінь мене від спеки не рятував: було в ньому жарко, як у душогубці.
Курені поставили майже всі мореплавці, і зовні судно нагадувало мандрівний стан, в якому отаборились якісь диваки! Перші «пляжники», діти сонця — хлопці гідрологічного загону, — вже засмагли.
На всіх тропічна форма.
Уздрівши, що Антип Чмихун відрізав холоші, я зробив те саме і з своїми штаньми. І вийшли нівроку шорти.
— Ти що, воду возив у жнива і роками сидів на бочці чи, може, в кавалерії служив? — поцікавився боцман.
— Чого це?
— Ноги — неначе клешні краба. Слід би рівніше відчикрижувати холоші та й не так високо.
Ет, нехай кепкує!
— До першого зарубіжного порту, — кажу, — побуду в них, а там побачу.
Нас, усіх матросів, підняли на аврал.
— Як не старайся, все одно в ЖЗЛ — серію славетних — не потрапиш, — порадив Чмихун, спостерігаючи, як я сумлінно драю палубу.
Мені ніколи й на думку не спадало, що ця прозаїчна робота може бути такою захопливою.
Вранці припустився дощ, перешкодивши нам фарбувати борти. Та боцман «підкинув» роботку!.. У кожного в руках металева щітка або шланг. Драїмо, скатуємо, зшкрібаємо. Ніколи і вгору глянути! А дракон стоїть, торжествує. Як місяць на підповні, усміхнений — милується нашою роботою.
Він угорі, на спардечній палубі — мов полководець на бойовищі.
Звідти лунає його команда:
— Продраїти!.. Скатати!.. Знову продраїти!
Ми драїмо. Вода вирує. З бризок виснуть барвисті веселки — над палубою, кораблем, над морем. Веселки цвітуть і в наших очах. Вирує вода. А боцману й цього замало. Не втримується, сам бере брандспойт. Могутній струмінь води, як блискавка, шугає з одного місця в інше — по всій палубі.
— Скатати!.. Продраїти!.. Знову скатати! — не вгаває його голос.
— Що я тобі казав? — шепоче Петраненко. — В рейсі кожну цятку бруду язиком вилизуватимеш. Я дракона знаю.
Немов відлуння — з корми:
— Скатати!
— Продраїти!
— Знову скатати!
Боцманів двійник? Та ні. То хлопці з машинної команди дочекалися-таки слушної нагоди — кепкують із нас, матросиків.
— Перекур!
Застопорили машину — океанологи взялися до роботи. А тим часом ми до борту, ловити акул.
Біля Філіппін ми вперше полювали на них. На товсту вірьовку прикріпивши гачок, кидали за борт. Акула відразу «клювала» на приманку. Кілька разів для наживки я витрачав обід. Потім почав клянчити м'ясо в кока. В Акимовича серед зими снігу не випросиш — не то що м'яса!
Ось серед океанської голубіні майнула тінь — акула! Спритнюща, з обтічним тулубом, із сплюснутою головою — зеленава, міниста, вона, зачувши поживу — покидьки за кормою корабля, — завітала до нас. Збоку над нею в прозоро-синій воді, смугаста, як зебра, гуляє рибка, так звана гоумена, — лоцман, що прокладає хижачці маршрут.
Через те м'ясо для акул у мене неприємності. Бо якщо є актори-трагіки, то існують-таки і трагіки-кулінари. Один із цих яскравих представників — наш кок. Коли він урівноважений, голос його звучить піднесено й урочисто. Та, боронь боже, щось скоїться на камбузі: підгорить каша чи кухарчуки пересолять борщ. Тоді судно починає дрижати від хриплого баритона Акимовича.
Приготувати смачний обід, такий, щоб моряки його хвалили, для кока неабищо. Якось на березі він мені скаржився, що дехто з його колег — несумлінні люди — оскверняють цю високу професію. Було це так: під час стоянки в гавані судновий камбуз не працював, і команда столувалася в портовій їдальні. На обід Акимовичу подали шніцель. Але шніцель той з успіхом міг би замінити підошву — такий він був твердий. Для тих, хто постійно відвідує їдальні, подібне — не новина. Та витонченим гурманським смакам Акимовича цей випадок видався чимось незвичайним. Бо сам він, ніде правди діти, кок вищого класу. Тридцять років куховарить. Ми з ним краяни. Батько його ще в 1904 році переселився на Далекий Схід. І в Акимовича степове, співуче серце — серце, повне пісень.
Правда, хлопці мене застерігали:
— Поменше з ним балакай про пісні та оперетки — замучить він тебе.
Їхнє пророцтво збувається.
Якось я подарував йому збірник пісень. Увечері того ж дня на судні діялося щось неймовірне. Корабель двигтів од співу. Вібрували щогли, люки, металеві перебірки. Що за чортівня? Гучномовці вимкнуті, а пісня звучить. Я — в каюту, в другу, в третю — нікого. Заходжу на камбуз. Численні ополоники й черпаки, погойдуючись у такт судну, вдаряються один об один і розливають приглушену музику — своєрідний супровід для співака. Як Шаляпін з відомого портрета, — він навіть руку поклав на груди, як на тій картині славетний співак, — між котлів походжає Акимович. Ходить — і співає. Натхненно, до самозабуття.