Махаючи серповидними ластами, пливла велетенська морська черепаха.
Якірний ланцюг — остання нитка, що єднає нас з берегами Нової Гвінеї. На причалі папуаси. Вони не махають руками — у них інший звичай прощання. Один за одним на воду падають вінки барвистих квітів. Ті вінки тихо пливуть за нашим судном.
Почуття, думки, так би мовити, підсумок побаченого? — запитав я себе і відповів: чогось дуже сумно, боляче чогось.
Боцман ніби вгадав мій настрій, мовив:
— Отак-от вони живуть! Знедолені, бідні…
І, скойлавши швартовий кінець, подався в каюту.
Розділ сімнадцятий
ЕКВАТОРІАЛЬНІ ВОДИ
Екзотики на Новій Гвінеї ми не побачили. В усякому разі, моє уявлення про тропічні країни виявилось хибним — замість вабливих дивосвітів зустрілося пекло. Бо як інакше назвеш злиденне життя папуасів! Та й мало що змінилося на тих берегах звідтоді, як їх відвідав Маклай.
Коли вийшли в океан, Чмихун у судновій бібліотеці знайшов книгу «Друг здалека». Гуртом заходилися її читати.
Це була повість про життя Миклухо-Маклая. Автор розповідав про зарубіжні подорожі вченого, відвідини його Нової Гвінеї, про те, як работорговці полювали на «чорних птахів», папуасів, силоміць вивозячи їх з рідних місць і продаючи в рабство, і з яким гнівом проти цього виступав Маклай.
— Можливо, тепер і не торгують «чорними птахами», одначе життя остров'ян не полегшало, — мовив боцман.
На зміну німецьким колонізаторам сюди прийшли голландські. Щоправда, останніх, як нам розповіли в Соронзі, недавно вигнали, і Західний Іріан став індонезійською територією.
Хтозна, скільки-то мине часу, поки папуаси заживуть вільно й щасливо. Хтозна…
Береги Нової Гвінеї давно вже зникли в мареві океану, а ми не розходилися з палуби, поглядаючи в бік, де ще недавно видніла земля. Кожен думав про своє, і всіх об'єднувало єдине — спільне почуття, яке можна передати хіба що такими словами: вабливі чужі краї, а рідна земля — найкраща.
Прийшли на перший градус південної широти. Води тут тихі, непорушні. У надвечір'я океан налитий голубінню. На ній де-не-де золотий наплив. Та коли сонце сховалося за хмари, небо спалахнуло оранжево-червоним сяйвом. Хмари, що пір'я диво-птахів, видовжені, з казковим забарвленням — пір'я, розгублене навічно в Польоті.
Тепер голубіні в океані поменшало; його захлюпала полота повінь з блакитними прожилками. Легкий пасат ледь-ледь погойдував судно. Щоглами воно, здається, торкалося зірок.
Це небо… воно, мовби давно знайоме, покраплене ластовинням обличчя, схиляється наді мною.
І знову ловлю себе на думці, що всі мої помисли — про рідну землю. Значить, мав рацію моряк-незнайомець, що записав у тому щоденнику, який мені потрапив до рук: «Мандри п'янять. Але в морі ми з такою ж силою мріємо про землю, як ще недавно на землі мріяли про море».
— Ти поглянь, яке диво! — показав Чмихун за борт.
Там справді діялось щось надзвичайне. Океан лежав, охоплений вогнем. Міріади зірок бились об борт і, згасаючи, падали у воду. Вода палала — темно-голуба, нескінченно бездонна.
Над нами цвіло небо, але й під нами, внизу, лежало рясно всіяне зорями небесне склепіння.
— Цікаво? — запитав іхтіолог, крадькома підійшовши до борту.
— Дуже, — відповів я.
— Фосфоресценція, світіння моря, — пояснив. — Світло випромінюють живі мікроорганізми.
Раптом у повені вогню блискавкою майнула довга смуга. Мов хвостатий метеорит з космічних висот.
— Здоровенькі були! — привітався іхтіолог.
Я впізнав у тому «метеориті» акулу. Навіть видно було обабіч неї дві тоненькі вогнисті лінії — слід від рибок-лоцманів, залишений в палаючій воді.
Дивні місця ці екваторіальні води! Сюди стікаються не лише повітряні, а й морські течії. Минувши екватор, південна пасатна стає особливо швидкоплинною. Води свої вона несе далеко на захід. Їх і вивчають океанологи.
Щойно з глибин піднято чотирьохкілометровий трос, який ми прикріпили до буя. На тросі погойдуються вертушки — прилади, що фіксують швидкість і напрямок течії. Цього разу буй приніс чимало клопоту. Перш ніж підняти з води, під нього слід завести кінці. Цей же з пробоїнами, сидить у воді глибше, ніж треба. Хоч плач, ніяк не заарканити! Добровольців, хто погодився б пірнути в океан, щоб зачепити гаком за металеву скобу, виявилось чимало. Та старпом наказав підготуватися дракону.